Украине

Чи жили, чи існували ми раніш? – Не знаю…
Під чужим ярмом зростали діти мого краю.
Скільки мучились, страждали, скільки пережили
І в своїх піснях та думах за життям тужили.
Чи охоче піднімали “лозунги великі”,
Що стражданнями народу та кров’ю политі ?..
Чи ж не краще в світі жити у своїй родині,
Аніж діточок ховати, вбитих на чужині?
Зможе хтось порахувати скільки згибло люду:
Тридцять третій, сорок п’ятий… Досить нам вже! Буде!
А чого нам тільки вартий вісімдесят шостий ? –
Поросла трава “Чорнобиль” небувалим зростом.
Звідки взявся “дикий атом” : з Півночі чи з Півдня ?..
Й хто впустив нам на Вкраїну “червоного півня” ?
Скільки ж будемо страждати із чyжої волі ?
Бог нам дав щасливу змогу мати свою долю !
Досить бути “меншим братом”, крила розправляйте!
І історію народу з ніжністю плекайте!
Так любіть же Україну – вона наша мати!
Треба нашу милу неньку з колін піднімати!
...Ми не знаєм свеї мови і традицій рідних,
Не привчили ми до цього й дітей наших бідних.
Діти виросли і знають мову лиш чужинську,
Але як можна не знати рідну материнську ?
Так берімося дружніше за святеє діло,
Щоб Вкраіна з кожним роком все більше мужніла!
Тож нехай росте і квітне ненька Україна
І звучить над нею гордо мова солов’їна!
       Аліна Вороніцька