Село

Село

Село моє стоїть на горі,
підперезане поясом річки,
і видно його звідусіль.
Взимку в білім кожусі
з довгими рукавами доріг,
аж до горизонту –
село обнімає землю.
Весною
пахне медом
і молоком,
і клеєм вишні,
що виріс на стовбурі
кулькою –
у ній видніється світ.
Влітку на чотирьох вітрах
шелестить
в оксамитовій сукні,
вишитій спілими плодами,
які трусимо
у пелену сонячного дня.
Восени село сіре,
як дощ,
або дим,
коли бур’яни на городі палимо –
і пахне печеною картоплею.
Тоді село
вище від самого себе.
Село гордиться
висотою своєю і величчю.
А коли ніч настає
безмежна і непроглядна,
село вростає у ніч –
і ніччю стає.
Лише вогні не згасають
і – зорі.
Чим далі від них віддаляєшся,
вони ближчають, ближчають,
наче любов,
від якої хочеш втекти.

*
Село мое стоит на горе,
подвязанное поясом речки,
и видно его отовсюду.
Зимой в белом тулупе
с длинными руками дорог,
до самого горизонта –
село обнимает землю.
Весной пахнет медом
и молоком,
и клеем вишни,
что вырос на стволе
шариком –
в нем видем мир.
Летом на четырьох ветрах
Шелестит
в бархатном платне,
вышитом спелыми плодами,
что трушаем
в подол дня.
Осенію село серое,
как дождь,
или дым,
когда бурьяны на огородах палим –
и пахнет печеной картошкой, –
тогда село
выше от самого себе.
Село гордится
своей высотой и величностью.
А когда ночь наступает
безконечна и непроглядна,
село вростает в ночь –
и ночью становится.
Только огни не угасают
и – звезды.
Чем дальше от них удаляешся,
они ближе становятся и ближе,
как любов,
от которой нельзя убежать.