Лунная соната

 С ПОДСТРОЧНИКОМ

       Яннісу Ріцосу

Щоночі стою просто неба
і слухаю музику.
Ти забув причинити двері –
і музика ллється
півмісяцем
до моїх вуст…
Ворухнутись боюсь.

А сьогодні
ти прийшов до мене
в кімнату
повним місяцем,
сонатою
крізь вікно.

Я глянув у небо –
двері твої розчинені навстіж.

Біля мене стоїш
І п’ять промінців
твоєї ясної долоні
книжку мою листають,
мов ноти.
І вже не ти –
я граю.


Дозволь, я піду з тобою
крізь двері тобою ж прорубані
у той ясний світ.

Ти усміхаєшся місячно…
- Світ у тебе за спиною, - мовив, –
це ж дно криниці,
яку я копав все життя…

До цілі ідуть крізь муки –
вгору і вгору,
а ти йшов в глибочінь.
Спочатку коріння стрічав,
мов жили надуті
закатованих друзів
в концтаборах,
потім –
хробаків булькатих…
Ти й досі не можеш забути
ті очі, що стежили всюди.
Навіть у камері - одиночці,
прорубане око у дверях
дивилось на тебе
благально й суворо,
мов око всевидюче,
(при вході в вівтар намальоване).
Стрічав черепки
від амфор і келихів,
прикидані війнами і віками.
Ти бачив у них, як дзеркалі,
поразок повторення.

Здебільша каміння стрічав
і зносив його на вершину
людської гідності.
Грані каміння холодні,
нагрівались від спини твоєї,
и, як леза
(важко було розібрати,
де сонце пече,

а де камінь),
врізалалися в тіло.

Невпинно,
як птах до сонця летить,
ти йшов джерелу назустріч,
щоб спрагу землі вгамувати.

Я схилився над ніччю.
Там далеко на дні
плюскоче вода
ніжним світлом Куїнджі.
Дно блідне поволі…

Ти витягав з ночі каміння –
зорі.
Мені залишив
Досвітнюю Зорю –
іду піднімати камінь.



       Лунная соната

       Яннису Рицосу

Каждую ночь стою под небом
и слушаю музику.
Ты забыл закрыть дверь
и музика льется
полумесяцем
К моїм устам.

А сегодня ты пришел
 ко мне в комнату
полнолуньем,
сонатой
сквозь окно.

Я посмотрел
в небо –
двери твои разпахнуты настежь.

Возле меня стоиш
пять лучей
твоей ясной ладони,
книгу мою листают,
 как ноты.

И уже не ты –
я играю.

Можно, я пойду с тобой
сквозь дверь тобой прорубаную
у тот ясный мир.

Ты улыбаешся лунно…
- Мир у тебя за спиной, - сказал, –
а это дно криницы,
которую я копал всю жизнь.

К цели идут сквозь мучения –
вверх и вверх,
а ти шел в глубину.
Вначале коренья встречал,
как жилы надутые
казненных твоих друзей,
потом –
червьяков пучеглазых…
Ты до сих пор не можеш забыть
те глаза,
которые следили везде.
Даже в камере-одиночке,
прорубаное око в дверях,
смотрело на тебя
умоляюще и сурово,
как око всевидящее
(при входе в олтар нарисованное).
Встречал обломки
от амфор и куликов,
прикиданные войнами и веками.
Ты видел у них, как в зеркале,
поражений повторение.

Большей частью камни встречал
и носил их на вершину
человеческого достоинства.
Грани камей холдные
нагревались от твоей спины
и, как лезвия
(трудно было понять,
где солнце печет,
а где камень),
 врезались в тело.

Неустанно,
как птица
к солнцу летит,
ты шел навстречу источнику,
что уталить жажду земли.

Я склонился над ночью.
Там далеко, на дне –
плескает вода
нежным светом Куинджи.
Дно бледнеет медленно.

Ты вытащил из ночи камни –
Звезды.
Мне оставил Утреннюю Зорю.
Иду подымать камень.