Тiй, що вiдводить бiду

/Наталії П. із подякою/

Плив час. Вона мені дивилась в вічі,
І простір плив і рокривалась ніч...
Безмежність проглядала крізь обличчя
У цій розмові нашій віч-на-віч.
       
Якийсь потік потужний і всесильний,
Якась безумна радість і журба,
І я стою - купаюся в цій силі,
І все порожнє - тане і зника.

Спостерігаю - ти пливеш, радієш,
А я стою, закутий у броню,
В незручний панцир, що тамує дію,
Незграбний і сповільнений - СТОЮ...

Душа летить, сміється і танцює -
У вир до тебе рветься, в стрімнину,
А тіло - так повільно реагує
Воно - боїться: в панцирі - втону!

Я розумію, панцир треба зняти,
Та руки заніміли, і повзу,
І човгаю по дну в броні заклятій -
Свою недолю на собі везу.

...Пройшли літа - хоч це було недавно -
Пройшли століття - я, неначе краб,
Скидаю панцир, але дуже плавно,
І від скидання довгого ослаб

Я так стараюсь: ...Зараз, зараз, мила!
Я тільки залізяку цю зніму...
Ось зараз скину, набируся сили
І попливу, до тебе попливу!...

А ти смієшся - "Панцир твій уявний,
Ти сам його придумав і створив.
Стань просто вільним,
       страх забудь свій давній -
Ніхто б тебе без панциря не вбив!

Ти ворогів своїх собі надумав,
Придумав від придуманих броню,
І все життя з уявою воюєш -
Бо хочеш грати в гру таку свою

Придумай іншу гру, зміни навкілля -
Стань вільним, лЕгким - і пливи, лети:
Дозволь собі омріяне весілля!
Згадай – ти вільний, бо всесильний ти!

Орiй, 19 червня 2008 року.