Вступление

       Сповідь бунтівника комунізму.

       Я народився в Імперії Радянського Союзу. В ті часи всі народжувалися в ім’я комунізму, не виняток і моя особа! Радянська влада покладала на мене певні надії, як на будівника світлого майбутнього. І я свято вірив у те, що колись прийде той час, коли всім буде добре і ми будемо жити за принципом «від кожного за здібностями, - кожному по потребі». Та вірив у це я не довго.

З часом вірити в міражі, а тим більше, піддавшись загальному психозу, будувати суспільство, яке не розуміло і якому не потрібна моя творчість, мені не припадало. Творець, мабуть, відвів мені трошки інше… інше розуміння світу, відносин, іншу долю у цьому строкатому світі.

Я писав вірші і був тим щасливий. Перший вірш полетів у помийницю. Моя матуся не повірила в мої здібності і перший «шедевр» Драбрезіра знайшов достойну «могилу».
Як і більшість люду, попервах я не задумувався про те якою мовою я пишу. Головне було для мене те, що я писав. Перші спроби були недолугі. І вже пізніше я зрозумів, що таланту замало, - потрібна праця, праця невтомна, каторжна, коли, як говорив Володимир Маяковський «нужно перевернуть десятки тонн словесной руды», щоб віднайти потрібне слово. Я шукав себе в поезії, шукав свій стиль, опановуючи різноманітні форми поетики, вдаряючись то в декадентство, то переймався строгими поетичними формами, то згодом знову декаденствував, вважаючи себе нащадком і продовжувачем творчості акмеїстів, футурістів. Велімир Хлєбніков якийсь час був моїм кумиром. Мені подобався вільний вірш, верлібр, сонет, газель, кета та багато інших форм. В архітектурі поетики, здається, не було такої форми, яку б я не спробував. Допомагав мені Поетичний словник Кв’ятковського, виданий в 1941 році. Це і була моя «захалявна» книжечка.
Українська мова в ті часи була, так би мовити, «не модна» серед більшості люду великої і нерушимої Імперії. Мабуть, лише дисиденти переймалися цим питанням, та іще гумористи, творчість яких була у пошані серед народних мас.

Тож писав я собі, роблячи акцент більше на архітектуру вірша, рушачи, ламаючи стереотипи образів і форм, що не завжди знаходило розуміння і підтримку серед творчих мужів.

Згодом я вихрестився на митця, якому українська мова, традиції, творчість власного народу не була байдужою. Та, власне, яка різниця якою мовою пише поет, головне, щоб його твори були варті уваги, зачіпали в душах читачів ті струнки, які заставляють думати, мислити, як над сьогоденням, так і над минувшиною, без якої сприйняття дійсності було б не повністю об’єктивним.

Головне, на мій погляд, образи, метафори, алегорії, порівняння, - ось основні чинники поетичного мистецтва. Без них римовані рядки не варті і виїденого яйця. А мова… врешті решт - це лише спосіб донесення твору і аж ніяк не більше. Мені пощастило в тому, що я вчасно це зрозумів, і не став на шлях націоналізму, а можливостей піти цією стежкою було більш чим достатньо. Взагалі, на мою думку, поети вище будь-якої національності. Для них не має творчих меж, не існує кордонів, як територіальних, так і національних.

Завдячуючи друзям , сформувавшись у власному світогляді та мовному просторі, я відійшов від творчості, де спосіб донесення думок і засіб спілкування проходив російською мовою. Це було природно! Адже, скільки б мов людина не знала, вона завжди буде мислити рідною, тою, якою говорили її батьки, якою в дитинстві вона чула бабусину казку, яка у неї в крові. Так, що я не шкодую про своє повернення до мови предків. Ба! Навіть радію з того, що ідеологам марксизму-ленінізму, не вдалося зробити з мене «духовного яничара» для власного народу.

А творчість митця, - це лише творчість, де існують перевтілення, де існують ліричні герої, тому я не мав би бажання, щоб мої мовні режими «слинили» пересічні критики і заздрісно-байдужий люд у зручному для себе вимірі.

На превеликий жаль, творів російською мовою у мене зосталося зовсім мало. І якби не випадок, коли працівники тогочасних закладів правопорядку і КДБ не затримали мене, тим самим створивши імідж запеклого вільнодумця і трохи не послідовника Стецька Бендери, (в той час я мав необережність бути присутнім на першому несанкціонованому мітингу малочислених на тоді рухівців, та ще й уже писав «непрестижною» українською мовою!), то, мабуть, у життєвому просторі загубилися б і ці твори, які ви маєте нагоду прочитати в даній збірці.

«Рухівцем» я не був ніколи, та й розумів, що моя творчість українською мовою лише прецедент. Важливо не те, якою мовою ти пишеш, а що пишеш! Тому на якийсь час, відірвавшись від «нишпорок», вигравши час, я заховав ці твори за бантиною на горищі у батьків (самі зрозумійте, що порівняння творів основоположників марксизму-ленінізму з Карним Кодексом мені б не зійшло з рук!!!), де вони і пролежали благополучно майже двадцять років.

Загалом, мені не подобаються всі слова, що містять кінцівку «… ізм», «… ізми», адже саме їх сутність веде до застосування насилля над людиною, над творчою особистістю, породжують геноцид націй, ведуть до знищення народів, традицій, культур.

Готуючи цей доробок, якось само собою народився вірш, яким я і закінчую свою невелику сповідь і відкриваю збірку «Кантованость времени».


* * *
Кантованість часу,
Квантованість миті.
Катовані душі,
І долі розбиті.

Усі співучасники,
Власної тризни.
До мозку, до крови,
В нас «… ізми» та «… изми».

Усе починалось,
У славу ойчизни.
Звичайно, з проклятої,-
Грецької шизми.
Опортунізми,
І футурізми,
Капіталізми,
Соціалізми.

А ще Комунізми,
Рядом Фашизми…
А Ленінізми
І Сталінізми?

Відомі у світі,
Усім Катаклізми.
Режимів завзятих,
Тоталітаризми.

Живуть Бандитизми,
Бюрократизми.
І мати порядків усіх,
Анархізми.

Холуйсько-москальські,
Огидні Царизми.
Облудно підступні,
Демократизми.

Я вірити хочу,-
Всі «… ізми» та «… изми».
В століттях майбутніх,-
Анахронізми.

Не буде потрібно,
Нам час кантувати.
І миті прекрасні,
Для рим квантувати.

В кінець, лиш одне,
Добавити мушу.
Натхнення знаходить,
Катовану душу!