Ядерна молодiсть

 
Ні, що не кажіть, а зі сторони ніби велике щастя, професорша, квартира, машина, слава, уже не студентка Маня, а Марія Калістратівна. А простенького бабського щастя, ну зовсім маленького - не мала. До інших подруг в інституті лелеки залітають без відбою, а його лелека спить. І вдень спить, і вночі спить. Марусина і так, і сяк - спить! Ще й професор дратується! Це, каже, гніздо твоє, не для мого лелеки.
       Ото ж друзі швиденько запримітили, що лелека Іванів дрімає, а сам професор мов лелека-літає, по відрядженням і за себе, і за друзів та й вирішили використати на свою користь.
       Наступне відрядження не обминуло Івана. Відлітаючи в жарке Конго, професор перебирав в голові, варіанти, якою б витівкою зігріти душу своїй Мані у холодну зиму. Нарешті згадав про нерозтрачені українські гривні. Витягнув їх з кишені, порахував, переглянув портрети українських видатних діячів, та й переслав терміновим переказом дружині у рідний Харків. Потім дістав „мобільник” і зателефонував:
Алло! Маруся!
Ти вже здогалася? Так так, відлітаю...
Ну що ти, люба? Який я в біса ” козел отпущення...”
Ну ще оцей раз, а там і в нас з’являться діточки...
Маню! Залиш мого лелеку в спокої!
Ну пробач, пробач люба, не рюмсай, ну ще оцей разок і все! Крапка! Не поїду нізащо, тобі уваги більше приділятиму і лелеку принадим до гнізда.
Питаєш, як ти будеш без мене?.. На цей раз чудово.
Що я придумав?
Не питай, я до тебе послав чарівних товаришів.
Ні, ні, оці не підведуть.
Як їх ім?я? Слухай уважно... ні, краще запиши Грушевський, Тарас, Богдан та Володимир Великий
Питаєш що з ними робити?
А що жінки можуть робити з такими лицарями?!..Положи їх у ліжко.
Що, що?
Звичайно не до сусідки. У своє ліжечко положи їх біля голови...
Цікавишся де ти будеш спати? Поверх них...
Я не сміюсь, Маню, я ж сказав, це чарівні хлопці. З ними у тебе клопоту не буде.
Питаєш, що буде як вони розійдуться? То я тобі ще й Ващінгтона пришлю.
До побачення люба!... Телефонуй!..
Оця витівка професора так би і залишилося б витівкою, якби в оцей самий час студенти з інституту радіоелектроніки, не випробували пристрій для перехоплення балочок по “мобілках”. Ото ж розмова професора з дружиною і стала їх першим, щасливим уловом. Звісно таким віртуозам пальця в рот не клади, бож і руку відкусять, та цього разу їм і руки показалось замало, вони вирішили відхватити усю професоршу.
Швиденько відрепертирували ролі Тараса, Грушевського, Богдана, Володимира-Великого і вже через годину натискували кнопочку дзвінка квартири Штельменків.
Двері відчинила молода, вродлива красуня. Ми від професора гуртом випалили хлопці. Марусина, яка сприйняла телефонну розмову з чоловіком за жарт, тепер розгублено дивилась на студентів. Хлопці називали прізвища, імена і все було саме так, як попереджував професор.
Заходьте будь ласка, запросила Марусина в кімнату студентів. Я вас чаєм пригощу. А в самої, в голові, мов на магнітній плівці прокручувалась розмова з чоловіком: - Чарівні товариші... Вони не підведуть... Буде у нас дитина... Мабуть на свого лелеку надії у нього не має, якщо рішився на такий крок. Але як бути тепер? Як їх усіх разом положити у ліжко, і ні одного до сусідки не відправити?!
Згодом усі разом пили чай, професорша роздивлялась на чарівних товаришів чоловіка. Вони сподобались їй і без сумнів виконають задумку Штельменка, однак не рішилась, покласти їх усіх одночасно у своє ліжко, отож і домовились про чергу. А на першу ніч вибір випав на користь Володимира Великого!.. Конголрезенць Моріс, що виконував роль Володимира і справді був кремезним молодиком. Білосніжна футболка щільно обтягувала круті горбки м’язів.
Хлопці допивши чай, полишили Моріса на одинці з професоршою, поспішили в гуртожиток, чекаючи кожний свою чергу. В подальшому все відбувалося мов у казковому сценарію.
Хоч на вулиці тріщали морози та в квартирі Штельменків була весна. Живі квіти не встигали в’янути на столі. В магазин в супроводі ескорту чарівних товаришів. В театрі на риноку - всюди не одна. А коли на дворі розквітала справжня весна, то не тільки набухали бруньки на гілках дерев, а й ніби на дріжджах набрякала сама Марусина. Промайнуло літо. В осінню пору люди збирали врожай. Золотисті дині, груші, яблука, а професорша народила, темного як ніч, хлопчика, Ванятку Штельменка молодшого..! і ще квола, забажала поділитись радістю з чоловіком, вона дістала „мобілку” і зателефонувала.
Алло, любий, здраствуй!
Да, да, це я!
Чого в мене такий радісний голос?
Звичайно від радості.
Від якої питаєш?
Від радості за твою турботу. Це ж ти мій справжній лицар, здатний на все, заради мене.
Що ти не розумієш Ваню, це ж ти прислав своїх чарівних товаришів.
Питаєш чи самі прийшли? А що за ними потрібно було їхати на
авто?
Ні, ні любий, самі прийшли.
Ваню, та які ж вони старі? Які тобі мамонти сняться? Як вони могли давно повмирати? Та вони всі четверо тільки що галасували під вікном пологового будинку.
Ваню, ти питаєш що я тут роблю?
А що отут жінки можуть робити?
Ні, ні я нікого не виправдовую.
Що ти Ваню не розумієш?
Я сама народила тобі синочка, Винятку. Що правда занадто чорнявий, то не біда, любий, буде тобі зміна.
Ну що ти ще не второпаєш?.. Ваню!?..
Ну й що з того що твій кволий лелека так далеко? Це ж ти сам прислав чарівних таварішів...
Ти що?! - старий когуте!
Та це ще й я дура?.. Ще й набита?.. -ти скажи спасибі що я дослівно не виконала твій наказ і не положила одночасно усіх разом в ліжко, а то б від гнізда твого лелеки тільки б тріски полетіли б.
Про які гривні ти мені голову морочиш?
Ну є у мене і сто, і п’ятдесят, й п’ять, і гривня...
Да, да , бачу, і тамє, і Грушевський, і Тарас...
Да, да, згодна...
 Оті вже повмирали, а оці що ти прислав!... правда Вашингтон так і не прийшов, то ми і без нього справились.
Питаєш що про мене люди кажуть?
Ні, Ваню вони більше тебе вихваляють. Оце кажуть лицар , оце мужик, на все готовий ради своєї дружини...
... Там, у далекому Конго, крізь телефону слуховку щось важко гупнуло. Професор, знепритомнюючи, в останні хвилини уявив себе в обіймах маленького негритоска, який обіймаючи дужу шию професора лементів:
Татусю! - це я Ванятко, твоя ядерна молодість!


       Сучасні друзі нових українців.
       (гумареска)
Чи то світ перевернувся вверх дном, чи то нащадки українських козаків переродилися в нових українців і від надмірного достатку закривають очі на витівки своїх жіночок та діточок.
А тим тільки й того треба. При багатих чоловіках мають собі для втіхи ще й різних кобеликів.
Мерсе! - дай мою сумочку! - гукає молодесенька дамочка, розмальована мов осіння берізка до старого, що ледь переступає пузатого кобеліно. Молодичка заглядає йому в очі, цілує його не зважаючи що подумають про неї люди.
Соромно мені за неї стало, отож і вирішив підколупнути почуття до її псини запитав: - Він хоч ще справляється зі своїми кобелінськими обов; язками? А дамочка: ­- Хі, хі, хі...
       А той, з обслиняною мордою як зиркнув на мене з під лоба!..
       Я й зомлів... Стою мов камінець в річці... Чую хлюп-хлюп.. в черевиках, а дамочка Хі, ха-ха!..
       Ну що отаким скажеш? Ще молоденькі, не знають з ким дружити. Та й хто їх буде вчити? Хто їх буде навчати?
Коли поруч, мов пава пливе, нова українка, вагою певно з півтора центнера, а поруч з нею, важно ступає здоровенний, молодий кобеліно! Заглядаючи в її очі, немов уперше бачить. Цілує даму в губи. А та - облиш Артуре, не пристойно так робити на людях.
А дамочка, вгледівши нову українку галасує:
Ой, мамочко! Дивись як кобель тебе поважає, як поважає!...
То ж я й подумав: хто ж буде вчити молодь, якщо мама така як і доня.
Вивів мене з роздуму “Мерс...”, що мало не підім;яв мене під себе. Ні, ні не той пузатий Мерс, що налякав мене одним поглядом до смерті, а справжній, 600-тий новенький... Заскрипів гальмами біля отих дам. Вибіг з авто шофер, відчинив дверцята. Зігнувся в поклоні перед отими кобелями, чекаючи поки вліз на сидіння старий, з молодою дамою, потім молодий зі старою дамою... А я подумав:
Мабуть це я не знаю з ким водити дружбу. А оті сучасні нові співвітчизниці давно вже зорентувалися в оцьому житті на пузатих кобелів. Бо саме їх 600-тий мерс зірвався з місця і мов біс помчався по вулиці залишаючи за собою оте собаче гав, гав, яке ще й досі звучить у моїх вухах разом з отим дамським - хі, ха, ха...


       







Ядерна молодість
       (бувальщина)
Сталось так чи по волі Божй, чи по моді - та поступив і успішно закінчив факультет ядерної фізики Іван Опанасович Штельменко. Став він не просто фізиком ядерщіком, а ядерним професором. І все складалося для нього добре, та вплинула на його долю ота ядерна молодість і засидівся він в парубках, так довго, що вже й не мріяв про одруження, можливо й досі сидів, якби не випадок на рибалці.
Пішов якось Іван Опанасович порибалити. Прийшов, закинув гачок на середину ставка, а другий кінець вудки зав;язав на руку тай міркує про свої формули, про винаходи.
А ж раптом щось як сіпне, мало руку не відірвало. Став Штельменко тягнути вудку - аж там, здоровенна, золота щука, метрів під два ростом. Злякався професор, хотів утекти, та де там!.. Затягнулось місінь на руці і став він полоненнм отієї “рибки”.
А щука підпливла до берега, відкрила зубасту пащеку і пропитим, прокупеним людським голосом запитала:
Чого просиш, старче?!...
Впав професор на коліна і від страху старчим голосом благає:
Відпусти мене зролота рибка на волю...
Е ні, шановний! - відповідає щука, не для того я на тебе стільки часу змарнувала, проси чого бажаєш!..
Нічого мені не потрібно,- твердить Штельменко...
Машина є? - запитала щука.
Є, 600-тий “Мерседес”.
А слава є?..
Є, рибочко, є, - мене і за кордоном знають.
А квартира? - запитує щука.
Є і квартира, у центрі Харкова, 3-х кімнатна, біля метро “Радянська”.
На якій, на якій?..
Біля “Радянської” - поправився Штельменко.
А дружина?
Ні, не маю.
Проси! - власно наказала щука.
Та я... та на мене вплинула ядерна молодість...
Все рівно проси, наполягала щука.
Прошу, прошу дружину... про лементів Опанасович...
І в отуж хвилину, сяйнула застібка-блискавка від голови аж до самого хвоста і з золотистої щучої шкіри вийшла студентка 5-го курсу його ж інституту Маруся!
Дружину просили... Професоре?...запитала студентка
Так, так, - пролементів Іван Опанасович, ще не приходячи до тями після того, що сталося.
То ж ось і я, твердо заявила Маруся.
На цьому й закінчилось парубкування професора Штельменка.