Внутрiшнiй голос

Вона пішла... Чи назавжди? Хто знає...
Один лиш Бог, але ж не скаже Він...
І в тім, що серце й душу в шмаття крає
Туга, твоя провина. Се ля ві.
Ніхто не винен, що дурна говірка
Все знищила, що створювать давно
Почав ти. Знов льодова кірка
В душі відтале закрива вікно...
Навіщо ж ображать, тим більш кохану,
Навіщо говорить гіркі слова?
Навіщо повторять безперестану
Собі: „Її не вартий я...” Овва!
Мій любий хлопче, зрозумій нарешті,
Якщо Вона з тобою, то покинь
Свої дурні думки, всміхнися решті
Людей, й щасливим птахом в небо злинь,
Прийми Її любов, як дар прекрасний,
І подаруй у відповідь свою,
А не вигадуй перепон. Нещасний,
Чому ти долю губиш без жалю?
Любов, цей світлий дар, лиш раз приходить,
І як прогавиш, не зустрінеш знов!
І буде тільки туга серцю шкодить,
Якщо Її ти пропустив й пішов
Обабіч щастя. Схаменися, хлопче!
І повернись, поки не пізно ще!
Бо ж Доля вже ніколи більш не схоче
Тобі сприяти, і утратиш все:
Прихильність Долі, щастя, і кохання
Рушійну силу, гори що зверта...
То ж схаменись, і справди сподівання
Її, і Долі ще не раз вуста
Вам подарують усмішку привітну,
Й прихильність збереже Вона до Вас,
І райські квіти у душі розквітнуть,
Й зоря кохання Ваш осяє час!