Гiркi думи...

Образи часом застилають очі,
Й здається, ніби вирішено все...
Але спитайся в серця, чи захоче
Воно розлуки. Може, краще все ж
Переступити через гордість власну
Й пробачити. І гірке каяття
Будь певна, вже терзає душу. Вчасно
Забути честолюбство, й почуття
Зродити з попелу, як Фенікс той містичний,
Який згоря й народжується знов,
Й поглянуть на життя оптимістично,
Бо все проща безмежна лиш любов.
Я знаю, що мені ти не повіриш,
Навряд чи схочеш вибачить мені...
Я сам все зруйнував. Тепер мені лиш
Одне заняття – рахувать сумні
І одинокі, як у полі вітер,
Розлуки дні. А власне, що ж іще
Очікувать я міг? Навіщо витер
З душі, як з дошки, добре все, і ще й
Наговорив, як п’яний з переляку?
І хто ж тепер повірить вже мені?
Я сам обрав цей шлях – як вовкулаку,
Блукать самотнім і лічити дні...
Але не від народження – до смерті...
Така вже доля. Дурість – то біда...
О Боже милий!!! Скільки ж можна перти
Супроти течії добра? Гірка вода
Солоних сліз мої вмиває щоки,
І гірко плаче знову змучена душа...
Мабуть, пора мінятися, бо доки
Собі й коханій краять серце без ножа?..