Поки стучать колеса

Палке безсмертя перетворюється на безсоння.
Прагнення завершеності.
Острах майбутнього.
Стукіт коліс розриває серце.
Шлях із минулого у… підсвідомість.
Люди бридкі і нереальні.

Я – метелик, що в’яло ворушить крилами у смердючій полуденній спеці.
Я – реальність, що втратила віру в своє існування.
Я – сон, що сниться немовляті під солодкі звуки колискової.
Я – дитинча, закохане в свій домен.
Я – скеля, яку штовхає Сізіф.
Я – терра нова.
Я - зім’ята пачка цигарок.
Якогось Парламенту чи (не дай боже) Воуг.
Зім’ята п’яною рукою із запахом кориці та дешевого рідкого мила.
Парки сьогодення.
Одна така парка – і струна обірветься.
Чудернацько…

Перон.
Розбитий асфальт.
Село на околиці всесвіту.
Цікаво, а якщо податись туди, навпростець, то можна дошкандибати до…
ну, не знаю, до Сербії, де танцюють Бреговича, де Кустуріца – мила дійсність…
Чи вже до туманного Альбіону по-під Ла-Маншем…
Чи в інший бік, до спекотних казахів…

Спека…
галюцинації.
Ти зараз можеш зайти в двері купе.
І поїзд їхатиме в інший бік.
На південь.
У серці ворушиться щось тепленьке…
Мріяти концептами останніх півроку.

Зупинка…
мене давлять чимось важким.
(Руки із запахом кориці?..)
Неможливо дихати.
Ковтаю повітря…
Хочу кричати, а лиш… ковтаю повітря…