Олена

з БЕЛЬГІЙСЬКОГО ЦИКЛУ

м. Шарлеруа
вересень-жовтень (18.09-3.10) 1999г.



поема

(на УКР. языке)


Присвячується Олені Б...о



Пролог

Чи хто знайде в цьому світі
Щастя без кохання?
Хтось усе життя шукає
Із рання до рання,

А комусь прямо в колиску
Бог усе положе.
Той надіється, чекає,
Інший –
сам собі поможе...

Та і щастя, і кохання –
Два дари великих.
Їх за гроші не придбаєш
Й не ростуть на липах.

Отаке-то...
Старі люди
В давнину казали,
Що щасливі – ті, хто зовсім
Про щастя не дбали.

Та чи правда, чи не правда,
А щодо любові –
Скільки ж було із-за неї
Вже пролито крові!

Бува щастя без кохання
Й навпаки. А може
Також статися, що зовсім
Бог нічим не допоможе.

Все життя прожити можна
І без того, і без того,
Й під кінець лиш зрозумієш,
Що життя таке убоге!

І таку вже дійсно силу
Та людина має,
Що любов і щастя разом
У житті придбає.

I

За місточком, під садочком,
Де трава зелена,
В старій хаті з батьком-мати
Дівчина жила Олена.

Ще й з молодшою сестрою –
Біла либідь в воді.
А Оленка – то ж красуня
Із красунь, та й годі.

Чорні брови, чорні очі –
Ніби ніч спустилась.
І з душею, мов сльоза,
На світ народилась.

Ще й талантом надзвичайним
Була наділена:
Як ніхто, кохати вміла.
Бідная Олена...

Ой, чи бідна, чи щаслива,
Тяжко людям бачить,
Як живуть ті, кого Бог
Талантом відзначить.

Одні все своє життя
Людям помагають.
Інші – від чорного ока
Божий дар вкривають.

Не така була, звичайно,
Дівка чорноброва.
Те, що мала, не скривала.
Піде у діброву,

Та з дібровою, мов з ненькой,
Тихо-тихо розмовляє:
“Покохала я, як знала,
Але хай ніхто не дбає.

Бо ті люди, вони зліє
Та не зрозуміють,
Що дівчата і в дванадцять
Полюбити вміють.

Я не скаржуся, матусе, –
Я тепер щаслива,
Що кохана, що кохаю,
Що сталося диво!”

Що за диво те кохання,
Рідко хто відчує.
У душі і в серці щастя
Днює і ночує.

II

       Так уперше полюбила –
       Божий дар відкрила.
       Та нікого не чекала –
       Серцем відчувала,

Що нема нічого краще,
Нічого святіше,
Що нема чистіш любові,
Нічого чистіше.

Ох, Оленко моя рідна,
Чиста і святая,
Ти багато ще в житті
Дечого не знаєш.

Ще не чуєш, ще не бачиш,
Ще не розумієш.
Лишень чистою любов’ю
Кохати умієш.

Але видно споконвіку
Так уже ведеться –
Хто від Бога несе воду,
Сам і не нап’ється.

І Олена незабаром
Стала відчувати,
Що коханого свого
Почала втрачати.

“Ой, мій милий, мій хороший,
Вже не любиш наче.
Якщо згину я кудись,
Мабуть, й не побачиш.”

“Не журись, моя голубко,
Мила і рідная.
Та чи правда, що так рано
Та любов буває?”

       Хлопці, хлопці,
       Ви з дівками
       Чом такі жорстокі?
       Подивіться їм у очі
       Ясні.
       Та глибоко

І уважно подивіться,
Загляньте у душу.
Але хлопцям, їм байдуже –
Можу, та не мушу.

І друзями розійшлися,
Та вже не зійдуться.
Але дівки, як Олена,
Більше не знайдуться.

Зрозуміє – пізно буде,
Бо не повернуться...
Щастя і любов великі
Раз в житті даються.

Що ж Оленка, що із нею?
Де вона, кохана?
Жиє, лиш засумувала,
Та на серці рана.

Ой, чи знайдеться хто–небудь,
Хто її залічить,
Хто святу дівочу душу
Вже не покалічить?

 “Ой, чи є у житті щастя,
Матінко, матусе?
Чи коли його знайду?
Чи ще розсміюся?

       А, може, хто-небудь із вас, люди, знає?..
       
       Ой, нема щастя в житті – немає, немає...”

Так ходила опівночі,
Розпустивши косу.
Страшна, смутна і нещасна,
Нагая та боса.

III

Та не вік же їй страждати.
Так роки минають...
Сум глибоко заховала,
Що не розшукають.

Все забула (так здається).
Деколи згадає,
Але що вона сумує,
Ніхто й не пізнає.

Не пізнає, бо не бачить.
Кого то займає,
Що чиясь чужа душа
Плаче і ридає.

Мов за братом, що помер,
Дівчина сумує.
Добре, що суму та плачу
Ніхто не почує.

Але з хлопцями й з дівками
Оленка весела.
Так буває засміється –
На усю оселю.

Як весела, то й щаслива,
Та і друзів має.
Усіх любить, усім щира,
Та її кохають.

І розумна, бодай боже.
Дуже вчиться любить.
Й мало що в житті знайдеться,
Що її занудить.

Працьовита та кмітлива,
Щира добротою.
Як же можна не любити,
З такою красою!

Лиш вона відверто любить,
Бо від Бога силу має.
Покохає, так вже справді –
Хлопців не кидає.

Вони – кинуть, бо кохати
Як слід не уміють.
Чи бояться її сили,
Чи не розуміють.
А дівчата страшно заздрять –
Хлопців повкрадала.
“Щоб в житті ніколи ти
Щастя не спіткала!”

“Ой, ви подруги-голубки,
Чи я винувата,
Що з дитинства із самого
Господом заклята?

Чи то щастя, коли мусиш
Тільки роздавати?
З твого Келеха лиш п’ють,
Ти ж – ні краплі взяти.

       Що ж таїти почуття,
       Як вони від Бога.
       Злих людей та глупих
       Я вже не стиджуся.
       Хочу плакать – плачу,
       Сміятись – сміюся...”

IV

       Хтось пишається та каже:
       “Ворогів не знаю.”
       Ти не слухай, бо убогий,
       Він недобачає
       І не зна, що лиш в бездарних
       Ворогів немає.

Отакі діла, дівчата,
Смутні, невеселі
Улетіла пташка наша
З рідної оселі.

В університеті, в місті
Учитися стала.
Серце ж довго не чекає –
Знову покохало.

Знову щиро та відверто.
Та вже міркувала,
Не назавжди – хоч надовго,
Але не вгадала.

“Боже милий, я вже дуже,
Дуже заморилась.
Чи тебе я не благала,
Чи я не молилась?

Дай же долі, але справді,
Щоб приворожити
Мені хлопця, та надовго,
Бо важко так жити.
Дар твій сильний – дуже сильний,
Не для мене, але,
Що я маю – їм багато,
Що вони – для мене мало.

Ой, чи скоро я знайду
У житті свій ідеал?
Та щоб дійсно вже був мій,
Щоб не казали люди: “Вкрала!”

Чом не витвориш ти, боже,
Другу половину?
Не пошлеш на землю рідну,
Для мене єдину?”

Так благала та просила,
Коли знов покинув
Її хлопець чорнобривий.
Ні, він не загинув,

Але так сказав: “Оленко,
Я кар’єру маю,
Та якщо не розійдемось,
Все я повтрачаю.”

“Мій соколик, ти не знаєш,
Що любов уміє!
Я ж в усьом тобі поможу,
Чом не розумієш?!”

“Ні, не можу, моя мила.
Покохалися та й годі.
Все забудеш – розійдеться,
Як круги на воді.

Для кар’єри, бач, дівчино,
Не любов потрібна.
Але рівня. Ти ж для мене
Дуже-дуже дрібна.

Я багатий, а ти – бідна.
А що до кохання,
То якась нудьга неначе –
Із рання до рання...

Чи було то справді щастя?
Знаєш, мабуть було.
Бо з тобою ми про все
На світі забули.

Але розум є над серцем,
Треба міркувати.
Не усе ж життя до смерті
В небесах літати.”
V

Чи почув господь молитви
Олени убогой, –
Не чекає вже чиєїсь
Вона допомоги.

В цигарках та у вині
Горе розчинилось.
Та із ангела у відьму
Вже перетворилась.

Ой не варто, хлопці, вам
Отаку зустріти,
Що від погляду її
В’януть навіть квіти.

Зовні – ангел з крилами;
Сатана в нутрі скажений.
Нащо ж губиш душу ти,
Дівонько, Олено?

Одинока та жорстока,
Дійсно – це не діло.
Знову серце для любові
Широко відкрила.

Дар від Бога дуже сильний,
Серце мріє знову.
Чи не кине, чи на довго?
Де ж моя діброва?

Хто послуха, пожаліє,
Хто ж те зрозуміє?
Десь далеко у житті
Родилась надія...

Але тяжка та надія,
Тяжке все навкруги.
Знову хлопця відняла
В кращої подруги.

А що ж подруга? Нічого,
“Значить так і треба,
Якщо з двох найкращих вибрав
Він, Олено, тебе.”

       Розійшлися як подруги
       Та ніхто не знає –
       Може й досі гострий ніж
       В кишені тримає,
       Може, кожен день прокляття
       Досі посилає.

Та про те Олена наша
Дуже то не дбає,
Од того і кажуть люди,
Що любов – сліпая.

VI

“Чи кохаєш?”
“Так, кохаю! –
Він відповідає, –
Більш любві такої, мила,
У світі немає!”

“Чи не кинеш?”
“Ні, не кину!” –
Так вона шепоче, –
Якщо кину, тоді тільки,
Коли Бог захоче.”

Так раділи, гомоніли –
Душі відчинили.
Та нічого більше в світі
Вони не хотіли.

Рік проходить, другий, третій,
Четвертий минає.
Наче все у них гаразд,
Та чогось не вистачає.

Чи вона так довго свою
Доленьку шукала,
Чи ще досі не повірить,
Що щастя спіткала.

Чи йому її любові
Дійсно так багато,
Чи боїться, що Оленку
Йому не втримати.

“Може, треба на якийсь час
Розійтись нам, любий”
“Може, й треба, а що ж на те
Скажуть добрі люди?”
“Хай що хочуть, те говорять,
Чи нам не байдуже?
Якщо ми удвох кохаєм,
Та кохаєм дуже.

Так що у житті нічого
Нас не роз’єднає!
Тільки доля, вона дивна...
Хтось її шукає

За лісами, за долами –
Довго, та чи знайде?
А до іншого у хату
Сама вона зайде.

Ось і наша із тобою
Наче заблукала.
Щоб поїхала шукати,
Може б і спіткала.”

“Якщо ти, і я з тобою.” –
Він відповідає.
“Ні, не треба, мій коханий –
Сама відшукаю.

Бо удвох ми вже немало
Доленьку шукали.
Пошукали, пошукали,
Та і не спіткали.”

“Як поїдеш, сумувати
За тобою стану,
Та кохати, щоб ти знала,
Я не перестану.

Як же втримати, рідненька?..”
“Та вже ніяк. Годі.”
Та й згадала: “Розійдеться,
Як круги на воді...”
 
Що ж забуде, то й забуде;
Тоді й “розійдеться”.
“Але я тому не вірю –
Он як серце б’ється.

Дякую тобі, коханий,
Що ти є у світі!
Як же я раніш без тебе
Могла сама жити?!”

VII

Та й поїхала учитись
За кордон далекий.
Десь туди, куди на зиму
Літають лелеки.

Усе нове, все цікаве –
Тут би й працювати,
Вчитись, жити,
І кохати? Може, і кохати.

Бач, на відстані кохати
Не кожен уміє.
Може тому, що не всі
Теє розуміють,

Як це можна коханого
Увесь день не бачить.
Цілі ночі та дівчина
У постелі плаче.

Чи подзвонить, чи листа
Додому напише –
Усе легше... Мати ж рідна
Так за неї пишна!

Вся родина та сусіди
Щастя їй бажають.
Але як воно далося,
Чи коли узнають?

       Як то важко та нелегко,
       Якщо сам, без друзів.
       Чи без когось, хто у тяжку
       Хвилю допоможе;
       Хто нудьгу та сум в душі
       Розвіяти зможе.

Якби знали, чому заздрять,
То б і позмовкали,
Але краще, щоб ви, люди,
Усього не знали.

Нудьгувала, та ридала –
Отака-то доля.
Вже й сама не розуміє,
Воля чи неволя.

Та людина, дівоньки,
Звикне до усього.
Звикла і Олена наша
До всього до того.

І скоріш за все вона
Звикла до самоти.
Та й проблеми вже малі,
І турботи – не турботи.

А що ж хлопець,
Чи його
мила не забула?
Не забула, бо вона
Де б лише не була,

Знов згадає, що далеко,
На Вкраїні милій,
Завжди вірить і чека,
Коханий єдиний.


Щоб приїхала на тиждень
Хоча б одпочинуть,
Він для неї був би здатний
Все на світі кинуть.

       Поміркує, занудьгує,
       Знову засумує.
       І знов дрібна...
       На чужині –
       кому ти потрібна

       І не вір тому хто скаже,
       Душу не покаже, -
       “Я в усьому допоможу,
       Бо усе я можу.”

       В житті підлості людської –
       Як води морської.
       Хто не має щастя свого –
       Заздрий до чужого.


       Так підкралось тихо-тихо
       До Олени лихо.
       А вона й недобачає,
       Не чує, не знає...

VIII

Він красивий та розумний,
Лагідний, багатий,
“Будьмо друзі.”
Та за руку тягне вже до хати.

Чи спіткала, те що мала,
Чи знов помилилась?
Розмірковувать–гадати
Уже заморилась.

“Ой ви очі, мої очі,
Карії дівочі.
Ой ви ночі, мої ночі,
Темнії ночі.

Ой ти сестро, моя сестро,
Ти голубка біла!
Ой матусенько–матусе,
Мамо моя мила!

Ой дібровонька зелена!..
Хто ж мене почує?
Хто на цілім світі божім
Це усе відчує?!

І навіщо, ой навіщо,
Серцем знов відкрилась,
Й не відчула, як у ньому
Змія опинилась.”

Знову ранами важкими
Все серце укрилось.
Та новими, а із ними
І старе відкрилось...

“Не тебе люблю – другого.
Лиш його кохаю.
Та чи його?.. Вже й не знаю.
Не знаю, не знаю...

Ти пробач, я у житті
Ідеал шукаю.
Ти – не мій.”
“Та що ти кажеш?!
Кого те займає?

Що ти голову морочиш
І собі, і людям?
Все віддаш, або ніколи
Друзями не будем.

Ворога на все життя
Ти тоді придбаєш.
Як гадюка сильно жалить,
Ти ще і не знаєш!”

Ось такої. Від кого ж
Підтримки шукати?
Може, треба вже за долю
Самій воювати.

“Чи у цьому у житті
Я лякалась мало?
Чи не вирву у гадюки
Її гидке жало?

Роздавлю чи розірву
На шматки прокляту.
Я вже сильна, вже не стану
Нікуди втікати.”

IX

Так і сталось – не дала
Себе зневажати.
Тільки люди, ой ви люде, –
Мерщій розмовляти,

Гомоніти, розбирати –
Кістки промивати.
Краще б, люди добрі, ви
До своєї хати

Та уважно подивились,
Що там кожен має.
А чуже ніколи горе
Хай вас не займає

Та ви люди, чи ви звіри?!
Що ж до допомоги –
Мабуть, люди, горе з вами,
Ви забули Бога.

       А як прийде до вас горе,
       То краще б не жили.
       Дай вам боже, люди добрі,
       Щоб ви не прожили,
       Що Оленонька нещасна –
       Моя доня мила.

Дай вам боже щастя краще
Багато–багато.
Хай до вас, як до дівчини,
Воно прийде в хату.

Так буває – якщо дуже
Чогось забажаєш,
То раніше чи пізніше
Все одно придбаєш.

Та лиш треба дуже–дуже
Цього захотіти.
Під дощем іти шукати –
Дома не сидіти,

Не чекати, що на блюді
Принесуть, покажуть:
“Ось вам доля, ось вам щастя,
Ось любов...”
– Не скажуть!

Ні, ніколи. Бо ледачих
Не шанує доля.
Тільки тому помагає,
В кого сильна воля.

Тільки тому, хто для щастя
Коханой людини
Все залишить, все забуде,
І з нею полине

       В бездоння любові...
       І чисте кохання –
       Без бруду, без крові, –
       Із рання до рання,
       
       Із ночі до ночі.
       Щоб вмів оцінити.
       Та з очей дівочих
       Сльози не пролити.

       Такою любов’ю була наділена
       З дитинства із самого наша Олена.

А щастя придбала.
Знайшла чи підкала,
Сама вам розкаже.
Але не покаже,

Яке воно – щастя,
Яке є кохання.
Але поблукайте
Із ночі до рання.


Та ще й постраждайте,
Та ще й помоліться,
Щоб хоч на “от стільки”
Хай вам відчиниться

Дар божий.
Оленка
Вже досить блукала,
Вже досить молилась,
Вже досить страждала...

Та й вивчилась добре –
Професором стала.
Та доньку вже має,
І сина чекала.

Вона отримала
Те, що заробила.
Всю юність дівочу
На те положила,

Щоб старість щаслива,
Щоб внуків багато,
Щоб щастя й кохання
Завжди були в хаті.

Епілог

Тож, милі дівчата,
Без бруду й без крові,
Хай дасть вам Бог щастя,
Хай дасть вам любові.