Коли серце моє залито сльозами,
Коли думи мої важкіші за хмари,
Підніму свої очі до блакитного неба,
Щоб нарешті збагнути, що мені треба.
Я завжди в своїх мріях жадала кохання,
Сподівалась на щастя, забувавши страждання.
Я щоранку вставала із думкой такою:
«Хай сьогодні не так – завтра ж буду з любов’ю!»
Йшли роки, а я все ще так намагалась
Заслужити кохання, хоча б і на старість.
Мені зручно було прибувати в полоні
У байдужості близьких та примарі любові…
Але раптом для себе прийшла я до тями:
Бо змія мене вжалила – я ж упала до ями,
Де потрапила в темряву жіночої болі.
Ой не хочу бажати нікому тої долі!
Так, лежавши у ямі довгіє ночі,
Я побачила світло – мої роки дівочі,
Коли я знала точно, що ж мені треба,
Як зверталась очима до блакитного неба…
П дн му сво оч до блакитного неба
© Copyright: Лана Зима, 2008
Свидетельство о публикации №108071701805
Свидетельство о публикации №108071701805
Рецензии