Здалеку

я плакала. Кожного вечора. вишивала візерунки тягучі...
посміхалася вдень. Все ОК. все завжди ОК
Вмикала на повну що небудь «наше» і думала чи варто...
Рахувала плюси і прибутки. Ділячи їх на відстань.
за морями і океанами.. мама слала мені поцілунки,
але чумацький шлях такий довгий.. вони десь губились у зорях
і падали дощами-туманами і літо ніяк не приходило.
Я сміялась кожного вечора - все ок все завжди ок...
як молитва... як матра... а вночі мені снився батько –
і роса що вмивала ноги... захід сонця і довгі розмови.
Прокидалась і витирала стежини що вели від повік
У безодню. І знову йшла на роботу. Щоб довести собі
Що можу. Що все вмію і все пережити – це ж так легко...
І бути щасливою мушу. Інакше ніяких відсотків
Та розколоте навпіл сердце, як гостре каміння. Його краї
час від часу до крові ріжуть. І дороги назад немає.
Як раніше – нічого не буде. І я посміхаюсь. Щось розбила....
Щось вирвала...і частина душі скам’яніла.

Тепер я
Майже щаслива....