Невблаганна

Я божеволію… А думки
Такі неспинні і страшні.
І очі втратили потрібне –
Вони тепер такі сумні.
І я ніщо не відчуваю,
Втомилась я від почуттів.
І навіть небо не благаю,
Воно таких не знає слів.
Згубили ми свої секрети,
Зламали, змусили піти,
Зганьбили вишукане щастя,
Якого більше не знайти.
І все… Каміння… Вмерли квіти,
І згасли трави, тільки сніг…
Не зрозумів, не зміг вловити
Від лункого джерела сміх.
І ти від цього мариш часто.
Вночі розгублений, один.
Кохання стало невблаганним
Для нас з тобою, і пустим.
Та що ж таке? Чому? Недобре
Втрачати те, що дав Господь.
І я кохаю, як раніше,
Але ти більше не приходь!
І я тебе не хочу знати,
І я ненавиджу за те,
Що ти насправді був інакшим,
І зберігав світи пустель.
Жорстоко! Де ж ти криєш серце?
Чим виправдовуєшся ти?
Не хочеш – не бери, не треба,
Але життя тобі помстить.
За те, що ти покраяв серце,
Порізав душу на шматки,
Ти сам руйнуєш найдорожче!
А потім… Гріх, ганьба, плітки…
Життя до мене невблаганне,
Адже життя – це є любов.
Ти обираєш найдорожче…
Іди собі, якщо пішов.
Ти знаєш, я б хотіла дуже
Змінити серце на вогонь,
Щоб там до попілу згоріли
Сліди улюблених долонь.
Хотіла б я не пам’ятати
Твоє ім’я, твої думки,
Зі скелі зіштовхнуть минуле
І закричать йому: «покинь».
Хотіла б я заклеїть очі
Всім тим, хто бачив нас удвох,
Хотіла б викреслити ночі,
Що поглинали нас обох.
Хотіла б дуже…Досить болю…
Я впала, так, але встаю,
Щоб довести, що гідна щастя,
І долю обійду твою…
Те, що пишу я – неважливо.
Нехай так буде, як змогла.
Любов все одно невблаганна.
І я втечу… Або втекла…
І хоч кохала до нестями,
Ти знищив все. Тепер іди.
Якщо тебе я вже зустріла,
То геть!
       Навіки!
       Назавжди!