Заятрiла давня рана
не встигла вивести в дорогу сина.
І, ніби в серце, бились цвяхи до труни
та в душу засипалась домовина.
А так молила Господа - Не приведи,
дай доплекати кучері малечі,
доплакати себе, напитися води,
весну вдихнути, розгорнути плечі
до світла, радості й домашнього тепла.
Нема - земля ті плечі огорнула,
вона не вчула, як вже янголом була
i раною невгоєно заснула.
А заятріє - плакати немає чим,
один лиш біль поперек горла стане
і не виходить, душить - скільки не кричи,
чим грунт пухкіший - глибше рана.
Недовго задувалося життя - О, Бо...
і ніби все на світі погасили,
і ніби нас не стало нам обом.
Змілілий світ цей, як немилий.
А сльози вмили, вирвалось скупе "пробач",
гірка давно гоїти вже не в змозі,
сьогодні став дорогою до Тебе - плач,
а завтра - Ти зустрінеш на порозі.
6 Червня 2008
Свидетельство о публикации №108070600929
"І, ніби в серце, бились цвяхи до труни
та в душу засипалась домовина."- це місце вражає, дуже сильно.
Болісний вірш, але куди нам без них, це, як сумна пісня, яка крає серце і разом з тим перетворює печаль на радість.
У мене, на цю тему є вірш, "Вмирала мати" та " А вони не йдуть", це старі вірші, але правдиві.
Дякую, Юрію, бо мені необхідно було прочитати цей вірш.
З повагою та теплом,
Таня
Татьяна Левицкая 05.04.2009 12:21 Заявить о нарушении
Так воно є, Taню - ніхто не питає - захочуть заберуть.
Але в пам`яті - вони вічно-живі.
З веняним променем,
Л.Ю.
Юрий Лазирко 07.04.2009 00:47 Заявить о нарушении