Мутацiя

Неправдою мармурово
скам’яніла облуда справ.
Я кинула в тебе словом,
і ти його упіймав.

Тримав ледве-ледве, у вічі
Дивився побитим собакою.
Маленький смішний чоловічок.
Колись я, напевно б, заплакала.

Колись би я, безумовно,
Забувши конечність речей,
Поклала вагу того слова
На власне могутнє плече.

І незчулась би, як зав’язано
Мені світ до самого смерку,
І що той, хто везти зобов’язаний,
Влаштувався любісінько верхи.

Незліченне, бо і не лічене,
Їх число, їх ганебна суть,
Буть маленьким смішним чоловічком,
Не пручатись, коли несуть.

Бог парує із сильним слабкого —
Заповідано на віки.
То чому ж так безпомилково
Переважно бува навпаки?

Хто завдав нам такого збитку,
Хай прилюдно стає на спит.
Ой, знатурюся, стану дибки,
Ой, рятуйтеся від копит!

Бо оте, що бува насправді,
Не зверзеться й в поганім сні:
Поробили з жінок кентаврів
Чоловічки маленькі й смішні.

І в одчаї дурної сили,
Мов приречений перед стратою,
Я жбурляю слова, мов брили,
Тим дрібним, котрих так багато,

Бо неправдою мармурово
скам’яніла облуда справ.
Я кинула в тебе словом,
і ти його упіймав.