Но люди -это родники Имантс Зиедонис

II
Bet cilveeki avoti ir.
Es savu galvu uz skujaam lieku.
Es padzeros un zinu:
- Tos nevar ieguut.

Tos nevar iztukshot.
Tie ir tik dzidri un tiiri...
Tajos ir juulija maako;i
Un izkusushi sniegaviiri.

Kaut kas no rudens krusas
Un maija salnaam.
Es saku paldies egleem.
Es saku paldies kalnam.

Es saku paldies zemei,
Kas man tevi deva.
Tu esi avots,
Un tevi izdzert nevar.

Es buushu stiprs,
Kad mani solji cauri laimei un postam ies.
Un, ja tas viss ir sapnis,
Tad labaak lai neatmostamies.

* * *
Але люди то є джерела.
Я кладу свою голову на хвою.
Я нап’юся і знаю:
 - Їх не можна привласнити.

Їх не можна вичерпати.
Вони є такі прозорі та чисті...
В них є червневі хмари
Й баби снігові торішні.

Щось є з граду осіннього
Та заморозку травневого.
Я кажу “спасибі” ялині.
Я кажу “спасибі” горі.

Я кажу “спасибі” землі
За те що мені тебе дала.
Ти є джерело,
Й тебе не випити до дна.

Я буду сильним,
Коли мої кроки через щастя та розруху будуть лунати
І, якщо це все є тільки сон,
То нам краще, не прокидаючись, спати.



* * *
Но люди - это родники.
Кладя свою голову на хвою,
Я пью и знаю:
- Их нельзя присвоить.

Их невозможно исчерпать.
Они такие чистые, прозрачные...
В них июльских туч благодать
И растаявшие бабы снежные.
 
В них есть что-то от града осеннего
И от свежего заморозка майского.
Я говорю «спасибо» сосне,
Я говорю «спасибо» горe.

Я говорю «спасибо» земле
За то, что она мне тебя смогла дать.
Ты мой родник,
Мне тебя до дна никогда не исчерпать.

Я буду сильным,
Когда счастье иль горе в нашу дверь постучатся.
И, если всё это только сон,
То нам лучше не просыпаться.