Балада про щастя

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли.

Намріялось: в перловому намисті,
в єдвабах, килимами ідучи...
А щастя сонно дихало в колисці,
а щастя часом плакало вночі.

А щастя ще приходило з роботи,
любило борщ і чисті сорочки,
а щастя часом пахло навіть потом,
і так було не день, не два — роки.

І ми вбулися, звикли, і, здавалось,
все буде так довіку, далебі.
Ходила світом чорнорота заздрість
і щастя уподобала собі.

Так швидко — оком не змигне —
Дістало щастя частку "не".

І сонце оповила хмара сива,
воно вже не всміхалося весні,
і стало щастя синьооким дивом,
бо гріх і горе — корені одні.

Гірке й солоне, наче море,
гріх одного — другому горе.

А гріх і горе замісили тісто
накруто. Сліз не бракувало в нім,
і залишило щастя місце й місто,
і пусткою зостав наш теплий дім.

У свому місті не бува пророка,
і зміна стала добра, не лиха,
рядками простелилася дорога,
що виросли із горя і гріха.

А що сумні мої рядки —
солоне тісто — хліб гіркий.

Дістало диво килими й єдваби
і марш-парад на білому коні,
та блиск приваб уже чомусь не вабив,
і щастя не побільшало мені.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли...