Пацюкиiвськi аристократи

В одному пацюковому кублі
Зненацька всі до влади захотіли.
Можливо, обкурились коноплі
Чи, з жиру скаженіючи, здуріли.
Покинули роботу, пацючат,
Всі тільки мітингують та кричать.
Їх голова, на вигляд щур культурний,
Що в банку літ так з двадцять гриз купюри
Та полюбляє з пасіки медок,
Їм каже:
       - Дорогі регіонали,
       Ці лапи і копійки не украли,
       То ж дайте хоч досидіти мій строк!
       А ви, шановні типа демократи,
       Що слухаєте бабу дурнувату...
       От що вона, та баба, вам дала?
       Як зайчик-енерджайзер колобродить,
       Та ж пара вся лише в свисток виходить.
       Де ж справи? Де ж реальні, блін, діла?
       Багато нас, кублу всіх не піднять.
       Давайте вже миритись, вашу мать!
Тут вилітає баба на трибуну:
       - Ах, ти, козел! Я тобі в морду плюну!
       А хто тебе у голови штовхав?
       Хто пер, як танк, у владні коридори,
       Коли ви, мов кроти, ховались в нори?
       Хто нари у тюрми полірував?
       Хто знав це благородне слово – „ризик”?
       Хто серед вас єдина біла криса,
       Коли ви всі і сірі, і в лайні?
       Хто тут мені рівня... ну, окрім Бога?
       Ну і кому у голови дорога?
       Лише одна з нас гідна. Скажеш, ні?
Виходить здоровенний пацючина,
Серйозний, прямо скажемо, мужчина,
І тиче їй під ніс міцний кулак.
       - Ти ето... – каже, - не тягайся з небом.
       А за козла відповідати треба.
       Ну шо, отвєтіш за базар чи як?
       Про нари, мила, теж могла б мовчати,
       Я сам встиг так їх відполірувати,
       Що й нині по понятіям живу.
       Замріялась, коза, противно слухать!
       Пора вже порошок поменше нюхать
       Та кинути курить дурну траву.
       - Де порошок? - з юрби щурів лунає,
       І справжнє чудо в пір’ях вилізає,
       Лякаючи дорослих і дітей.
       - Я, - каже, - сам у космосі літаю,
       Але зате у Києві все знаю,
       Бо я там... от забув! Чи той, чи цей...
       Коротше, головний пацюк столиці.
Тільки сказав, йому – бабах! - по пиці
Якийсь кремезний та гаркавий щур.
       - Це незаконно! – „космонавт” канючить.
А той йому:
       - Заткнися, нарик сучий,
       Бо зараз покажу тобі гламур!
       Моя нора – щоб знав ти! – у ментурі,
       І ми там вмієм розмовлять, в натурі,
       Так, що і нирки вийдуть через рот.
       Що, юшкою ніколи не вмивався?
       Так от, політик хрінов, ти догрався.
       Закінчиш на параші, ідіот!
Потім приперлась зграя з Закарпаття,
Накликавши на себе лиш прокляття.
Ледь не пролізли кримські пацюки.
Прийшли дніпропетровські з синагоги,
Потерлися носами об пороги,
І у комору - красти пиріжки,
Оскільки те, що хтось там засідає,
Матеріальних благ не відміняє,
Тим паче у суспільстві пацюків,
Де кожен тягне більше, ніж хотів.
Здається, непогана в них громада,
Народу пацючиного багато,
Кубло велике – тільки і живи!
Та жаба ж давить, тисне на свідомість
І пише їм роками одну повість,
Хоч з Києва керують, хоч з Москви.
І хай нема карманів у труни,
Та повість називається „Тягни!”
Не тільки у щурів від неї біди,
І правлять крадії і дармоїди
Не тільки в пацючиному кублі.
Однакова природа у паскудства
Що у твариннім світі, що у людства –
Тому й немає щастя на Землі.