Таке звичайне життя-8. Учениця

* * *

Этя Вайсенберг теперь живет в Австралии,
А жила у самой школы, за углом.
И косыночку парчовую прислали ей
С башней Эйфеля на фоне голубом.

Той парижскою косынкой одноклассница
Прикрывает пионерский атрибут.
И сияющей парчой нахально дразнится –
У кого еще такое счастье тут?

Не форсили мы изысканными шмутками,
Был поношенным провинциальный класс.
А богаты только песнями да шутками.
Та косыночка сияла промеж нас.

Я потом под криворожскими зарницами
В экскаваторе промасленном мужал...
Отрешенно над блокнотными страницами
Карандаш для строчки песенной держал.

Этя Вайсенберг тогда жила в Оргееве,
Где накапливала фельдшерский багаж.
Как и мы, взмывали, верно, в апогеи вы,
Трудовой впервые обретая стаж.

Отслужив, я возвратился из Хмельницкого
На Гайдара, где жила моя семья.
Я слесарил и учил немецкий истово
Изначальная гнала судьба-змея.

Ну, а ты трудилась в местной психлечебнице.
Труд медичек в оной подвигу сродни.
Я в Москву подался, а тебе, кочевнице –
Путь в Израиль... Чей удел светлей – сравни...

Черновцы в итоге оба мы оставили,
Улетели вдаль – такие времена...
Этя Вайсенберг сейчас живет в Австралии,
Я – в Америке, а родина одна...



Я вже не юний педагог.
А вiн мене завжди дивує,
Коли вiдповiдать урок
Покличу... Завжди «намалює»

Цiкаве-недоречне щось.
Не знаю, як реагувати.
Ховаю тiльки усмiх. Ось:
Навчаю, як перевiряти:

Писати треба «г» чи «к».
Як? Помiняй лиш форму слова.
Тут потребуємо мiстка,
Щоб краще чути, голосного

Мiж приголосними. «Вокзал» --
Це виняток.
       -- Для перевiрки
Мiняю у «вокальний зал»... --
Дурниця! Але без помилки

Вiн пише. Що ж менi робить?
Мовчу – i знiтився хлопчисько.
В оту ж вiн здогадався мить:
Не те... Бентежити? Ах, вшистко,

Як кажуть, єдно. Лиш би вiн
«Зберiг обличчя» перед класом.
Мовчу i далi... Клином – клин...
Можливо пригадає часом...

Перелiтаю крiзь лiта
У тихе селище глибинне,
Де Лiда-дiвчинка зроста,
А середовище гостинне --

Це Новотроїцьк... П’ятий клас
Приймають нинi в пiонери.
Вбирають всiх у форму нас.
Готуємося до кар’єри?

А починалося, коли
У школу привезли тканини.
Вони новiсiнькi були –
Яскраво бiлi, чорнi й синi.

Директор доручив моїй
Завжди вiдповiдальнiй мамi,
Пошити форми.
       -- Не самiй...
-- Ще б пак! Бо я вже у нестямi... –

-- Зберiть бригаду швачок-мам,
Якi ще i машинки мають.
Берiться разом без нестям.
Досвiдченiшi хай знiмають

Ретельно мiрку з дiтлахiв,
I кроять для дiвчат спiдницi,
Штани для хлопцiв... Поготiв,
Обновка їм на рiк згодиться,

А може й бiльше... –
       Вiдвели
У школi для кравчинь кiмнату
I планово дiла пiшли:
Крiзь дверi гучно чуть токкату

Машин. По черзi кличуть нас
У цех, з усiх знiмають мiрку.
Коли вертаюся у клас,
Побоююся, щоб помилку

У тих обмiрюваннях – жах! –
Нiхто би не зробив зненацька,
Не заплутався б i у швах...
Пошити форму – це ж не цяцька –

Вiдповiдальна дуже рiч.
А втiм я чую незабаром:
-- Гей, Лiду, дiвчинко, поклич... –
Нарештi! Охопило жаром.

Схвильовано до цеху мчу
Вбрання готове примiряти...
-- Я шити i тебе навчу, --
Тихенько обiцяє мати.

Та де ж та формочка моя?
Cпiдничку синю одягаю,
Бiленьку блузку, що сiя...
Повiльно руки простягаю...

-- Чи зручно? Чи воно не жме? –
Спiдничка в складку...
       -- Так чудово! –
I радостi немає меж.
Невистачає навiть слова --

Усi захоплено мовчать,
Обличчя посмiшками сяють...
Хто це надумав: облачать
Дiтей в обновки, певно мають

Веселi зорянi cерця…
I cелище гудить завзято –
Значима всiм подiя ця:
Вона передвiщає свято.

Цi формочки назовсiм нам –
Як подарунок, безкоштовно,
Що радiсно для тат i мам –
Зняли турботу, безумовно...

Штани пошили хлопчакам
Не синi, як спiднички – чорнi,
Cорочки бiлi, як i нам…
Чого невистачає формi?

Це подарунок вiд батькiв:
Бiленьки тапочки-балетки –
Мiсцевий кооператив
Замовив, а до них – шкарпетки,

Теж бiлi... Галстуки на всiх
Червонi закупила школа...
Ось стоїмо...
       -- Вiдставить смiх! –
Травневий двiр шкiльний. Навколо –

Юрма захоплених людей:
Прийшли батьки, сусiди, друзi,
Знайомi – повний двiр гостей,
Натхнення радiсне в окрузi.

Чекають нетерпляче всi,
Коли вже розпочнеться дiйство.
Букет у кожного в руцi --
Ще бiльше надихать дитинство.

Виходять старшi – шостий клас
I сьомий – в галстуках яскравих
I формi. Ставлять проти нас.
Шикуються у чiтких лавах.

Всi урочистi: ми й вони,
I глядачi, i педагоги...
Бувають незабутнi днi –
Як вiхи довгої дороги.

Шкiльна вожата промовля
До нас пiднесено, врочисто,
Iз святом нас поздоровля...
I залунала промениста

Навкруг мелодiя... Луна
«Iнтернацiонал дитячий».
Знайома музика сповна,
А текст був для дiтей, читаче:

Феномен нашої доби.
Знайомся, це тобi цiкаво.
Спiваю я серед юрби –
I сонечко сiя яскраво:

Ми молодi веснянi квiти,
Ми дiти молота й серпа.
Ми тiльки починаєм жити,
Але вже жде нас боротьба...

Заради чого -- хто би рiк –
I з ким боротись – невiдомо.
Колись дiзнаємося з книг?
Стою в шерензi нерухомо.

Пiдходить старший пiонер,
Пов’язує менi червоний
Красивий галстук... Я тепер
Теж пiонерка... Наче дзвони

Лунають – то серденько б’є.
Вiтає селищний начальник,
Директор школи в душу л’є,
За партiю уболiвальник,

Совєцьку пропаганду... Хтось
Нас ще з батькiв поздоровляє –
Збулось, здiйснилось, вiдбулось –
I пiсня радiсна лукає:

Полум’ям червоним
Села запалали.
Пiсня робiтнича
Всюди залунала.
Марш, марш. Марш,
Пiонери, марш!
Слава героям,
Павшим за нас...

Я – пiонерка! Над усе –
Для третькласникiв вожата.
Плин часу ще мене несе
Повiльно... Я берусь завзято

За виконання завдання,
Я з малюками всi перерви.
Для них – усi мої знання.
Я концентрую сили, нерви,

Щоб дати щось корисне їм,
Щось надважливе роз’яснити.
Усе – для них: не п’ю не їм,
Чогось бажаю їх навчити...

Канiкули... Для кого – як.
Для мене – час турбот i працi.
Я – господиня в хатi. Так
Вбирати, годувати, прати –

Повинна все робить сама.
Бабулi Настi не було вже.
Анюти в хатi в нас нема:
Живе вже не Покровцi. Отже

Домашня праця вся моя:
Щоранку прибираю в хатi,
Годую курок, цуценя
I порося. Ще й доглядати

Повинна брата-малюка
Миколку, а в обiдню пору
Ми йшли на вигiн до ставка
За селищем, а непокору-

Миколку треба теж вести,
Бо не хотiв лишатись в хатi.
З Володею утрьох iти
Доводиться, щоб вiдшукати

Корову нашу... Над усе
Це завдання вiдповiдальне
Володя у вiдрi несе
Водичку, рушничок... Щоб схвальне

Худiбки ставлення здобуть, --
Окраєць житного в ганчiрцi.
Миколку за руку ведуть.
Коровi постатi у зiр цi

Ледь потрапляли, нам вона
Назустрiч зразу простувала
I мукала, мовляв, сповна
Нас зачекалася... Змивала

Їй вим’я й дiйки, рушником
Їх витирала, поки хлiбом
Володя частував... Цiлком
Розгублена, бо знаю: хибам

Та у доїннi раду дасть:
Вiдро ногою переверне,
Все ж пробую доїть... Напасть!
Перевертає! Щоб вiдерне

Оте богатство зберегти,
Володя починав доїти.
Та оглядається – не ти?
Це добре – можна й потерпiти.

Миколка вiдганяє мух
А я – джмелiв, що дратували
Худобу, гiлкою – чух, чух! –
Чим братовi допомагали.

Я не навчилася доїть.
I досi це робить не вмiю –
Їй боляче боюсь зробить –
Ретельно вим’чко обмию,

А сильно смикати боюсь,
Тому корiвку лиш дратую.
Хвостом мене спочатку – лусь!,
А потiм геть жене: пустую,

Мовляв... Я, чесно, взагалi
Була налякана... Дитинство...
У небезпецi ми малi,
Бо слабкiсть часом на насильство

Людей штовхає i тварин.
Ось я йшла якось вiд бабусi
Марiї. Вдовж провулку – тин.
А хтось несамовито виє

Позаду i бiжiть услuд...
Корiвка! I мене на роги
Чiпляє раптом... З перших бiд
Малої дiвчинки-небоги

Найнебезпечнiша ота:
Осатанiло мчить провулком
Тварина... Наче нiмота
Напала... Ще й лоскоче вухом

Обличчя -- i несе, несе...
Воно б скiнчилося погано,
Могло б скiнчитися усе...
Всевишнiй вирiшив: зарано...

Якийсь нас чоловiк догнав,
Мене з жахливої «виделки» --
Йому навiки вдячна – зняв.
Iнакше би усi iдейки

Могли б скiнчитися в ту мить...
З тих пiр побачу десь корову
Чи бугая – душа тремтить –
I видивляюся дорогу

Подалi щоби обминуть
Вже налякавшу раз тварину...
Та головна одначе суть –
Сiльську переглядаю днину –

Не в тiм, що iнодi були
Корови, й пiвнi, й гуси хижi,
A -- я i братики зросли
Мабуть на найчистiшiй їжi –

Сiльськiй, здоровiй... Все своє –
З городу, стайнi, caду, льоху,
Що i здоров’я нам дає,
Й лiта, щоб стрiть нову епоху:

Свинина, фрукти, хатнiй хлiб,
Курятина, своя картопля –
Передумова, щоб змогли б
Все пережить, чим потiм доля

Випробувала жорстко нас...
Ще: ми в дитинствi не хворiли.
Минув той благодатний час,
Коли таке здорове їли.

Наприклад, взяти молоко.
Те, що купуємо в крамницi,
Несправжнє... Краще вже пивко,
Нiж зливки з домiшком водицi.

Вже вiдокремили вершки.
Ця рiдина блакитновата –
Не та, що пили залюбки
В дитинствi. Та була багата

На рiзнотравний щедрий смак,
Насиченiйший смак молочний,
Якого не було вiдтак –
Це приклад лиш один наочний.

Шкода, що внукам вже таке
Цiлюще молоко не пити –
Моє їм спiвчуття палке...
Молюся, щоб їм краще жити...

Був тридцять сьомий – смертний рiк.
Дев’тий клас. Мене обрали
У класi старостою. Вiк
Не знав ще вражої навали,

Та, як водиця, кров людська
Лилася через всю країну
I cмерть на кожного чека.
I вбивство звикли як рутину

Сприймати. I цiна життя
Зненацька до копiйки впала.
Опановало вiдчуття,
Що розум вмер. А смерть збирала

Щодня криваву данину.
В керiвники обрали класу
Тодi не лиш мене одну.
Щоб повести юнацьку масу

Туди, куди волiв тиран,
Комсоргом Вiру Тарапату
Обрали – виконали план...
Вже пiдросли. Тепер за парту

Не надто зручно нам сiдать....
Урок укрмови – раз на тиждень.
Одначе де там мудрувать
Над словом, що душi – як кисень! –

Втрачаємо безцiнний час,
В шкiльних замазуючи книгах
Поета, що зненацька згас.
Чим завинив? В яких iнтригах

Вiн був замiшаний? Шпигун?
Троцкiст? Спитать не можна.
Наказ, холодний, як чавун –
I у чорнилi парта кожна –

Замащуємо iмена
Зiрок словесностi, кумирiв.
Лiтературна дивина:
Лишаємо поета вислiв,

Закреслюємо «Кир.» та «Мик»:
Нема вiднинi Кириленка
I Микитенко раптом зник -
Робота для душi нелегка.

Вождь в душу забива цинiзм
I розпач. Де знайти вiдраду?
В самiй собi антагонiзм.
Бо юнiсть жадiбна на правду.

Зневiра в нас вповза як вуж,
Вiдчай як бик бере на роги...
Тодi вiд руйнування душ
Нас захищали педагоги.

Мої любимi вчителi!
Козак! Вiн – з укр. лiтератури, –
Петро Михайлович... Малi,
Та зерна рiдної культури

Даємо висiяти в нас...
I Олександр Сивак, iсторик,
Мiг у полон натхненний клас
Забрати, патрiот i cтоїк.

Прекрасномовний Олександр
Iванович завжди зi мною
Серед життєвих бурь i мандр –
I теплим лiтом i зимою...

Душа цей образ береже.
I, значить, вiн живий, мiй вчитель,
Хоч мабуть три декади вже
Вiн, незабутнiй – небожитель...

Варвара Федорiвна. Їй,
Не важко з нами що не мiсяць
Йти вглиб рос. мови... Порадiй:
Вона, Варвара Коломiєць,

Єдина жiнка-педагог
У класi, де i я, як миша,
Беззвучно слухаю урок...
У класi небувала тиша.

Високим слогом промовля
До нас учителька Варвара
Свiт Федорiвна... Нас «чiпля»
Натхненне слово... Мов примара

На мене плине – i лечу
У дев’ятнадцяте сторiччя,
Напам’ять лист Тетяни вчу.
У дiвчини – моє обличчя...

Її, Варвари, чоловiк
Був завучем у нашiй школi.
Коли вона хворiла, мiг
Дать завдання нам, щоб поволi

Виконували план шкiльний:
Що написати, прочитати,
Напам’ять вивчити... Вiн їй
I нам спiшив допамагати.

Вiн, Федiр свiт Iванiв син
Приносив книгу вiд Варвари,
Щоб, не втрачаючи годин
I без побоювання кари

Йти по програмi уперед.
Варвара Федiрiвна каже,
Крiм того, що завжди предмет
Вiдмiнно знаю я…
-- Ты даже

Читаешь вдумчиво всегда
И «... с чувством, толком, с расстановкой...».
Я, Лидочка, тобой горда,
Твоею светлою головкой... –

То й доруча менi читать
Усiм оповiдання вголос.
Чи: я диктую, щоб писать
Диктант могли усi... Як доказ

Покликання беру цей факт,
Цю практику педагогiчну.
Здiйснилось потiм – чи не фарт?
До вчительства прийшла логiчно.

Хоч з усiма йшла до вiйни...
Уроками вiйськпiдготовки
Й «дочки народу i сини»
Охопленi... Хоч до головки

Теорiя зайшла на «пять» --
I краще всiх вiдповiдаю...
Коли ж доводиться стрiлять
Завжди у «бiлий свiт» влучаю

Бах! Пострiлу жахливий звук
Мене i зброю пiдкидає.
З моїх гвинтiвка рветься рук,
Iнструктор десь за рiг тiкає...

Нi, ворошилiвським стрiльцем
Менi нiколи вже не бути.
Моє – пером i олiвцем
Краплину мудростi здобути,

Щоб потiм далi переслать
До молодого поколiння,
Свою кармiчну роль зiграть.
Шкiльна моя пора – трамплiнна...

Щодня у класi черговий
Викладачевi рапортує
Рутинно, хто з нас ще живий
(Жартую), скiльки нас чатує

На вартi парт, щоб у двобiй
Вступити з вчителем за «трiйку»,
Чи за «п’ятiрку», хто слабий
I пропустив щоденну бiйку,

Хто не готовий, хоч прийшов.
Таки в нас правила у школi…
Cивак-iсторик ключ знайшов
До душ учнiвских... Вiдтиск болi

На лику вчителя завжди.
Вiн неусмiшливий, суворий,
Напружений, мов жде бiди...
Клас... Друзi, тридцять три потвори.

Усе б їм щось таке встругнуть...
-- Як Олександра розсмiшити? –
Закинув дехто. I знайдуть,
Що винайти, якщо рiшити

Вже налагодились... Чомусь
Офiрувати мною хочуть...
 --Боїшся, Лiдо?
       -- Не боюсь.
Не хочу! –
       Всi навкруг скрекочуть,

Мене умовити хотять...
Ну, я погодилась нарештi
Сиваковi рапортувать
На кожному уроцi... Де ж тi,

Хто винайшов для мене жарт?
Я згодилася при умовi,
Що трiєчники жарту фарт,
Менi i вчителевi кровi,

Хоч в цю добу не попсують,
Уроки вивчать на вiдмiнно.
Кузьма й Петро менi дають
Врочисту обiцянку... Цiнно,

Що щиро як i всi хотять
Порадувати педагога...
I ось – урок. Рапортувать
Я починаю... У два ока

Вiн дивиться – це щось нове.
I починається навчання.
Кузьму вiдповiдати зве.
Той не пiдвiв. Без зволiкання

Вiдповiдає краще всiх.
Бач, може, коли сильно хоче.
Ще й жартом викликає смiх.
Учителя то не лоскоче.

Та незабаром знов урок.
Я знов врочисто рапортую.
Плечима знизав. Класу – шок.
Мої старання марнi, чую...

Втiм рапортую втретє. Є
Вiн подивився... й посмiхнувся:
-- Цiкаво. Староста здає
Вже втретє рапорт...
       Клас здригнувся –

I засмiявся... Вiдтепер
Усмiхнене його обличчя
Побачимо не раз... Вiдмер,
Що додає йому величчя.

Воно – у щирiй простотi.
Якщо у дошки щось незграбне
Зморозить учень, вiн на тi
Всмiхнеться «вiдкриття» -- i cлавне

Його обличчя розцвiте
I клас розчулений осяє.
Ми вдячнi вчителю за те,
Що свiтле й добре серце має....

У старших класах – вiдкриття!
Мрiйлива, вразлива панєнка,
Вдивляюсь пильно у життя
I творчiсть Пушкiна й Шевченка.

Нема на мислi поступать,
Та й iспити ще не хвилюють.
Менi цiкаво бiльше знать
Про чудодiїв, що малюють

Словами особливий свiт.
Читаю, вчу напам’ять вiршi --
«Анчар», Тарасiв «Заповiт»...
З душею наодинцi тишi

Даю послухать, як звучить
«Итак, она звалась Татьяной...»
Як можна без оцього жить?
Життя без них було б оманой.

Дiзнатись мрiю все про них.
Отримую в бiблiотецi
Великий стiс товстенних книг,
Щоб краще розумiти, де цi

Знайшли гiганти слова всi
Свої метафори i рими,
Щоб душi у святiй росi
Омити нам, зрiднити з ними.

Таку взяла собi мету...
Поезiя... Порив, ласкавiсть...
Володя подiля оту
Мою до Пушкiна цiкавicть.

Змальовує його портрет,
Портрети юних лiцеїстiв...
Деталiзуючи предмет,
I лики друзiв-декабристiв

У галерею додає,
Жiнок, що до Сибiру слiдом
Поїхали... Чи нинi є
Такi жiнки, готовi бiдам

Чоловiкiв покласти плiт
Самопожертвування нiжний,
Полегшити тягар тих бiд
У чужинi далекiй, снiжнiй...

Збирала вирiзки з газет...
Тодi якраз з’явились фiльми,
Де знов з поетом тет-а-тет...
«Поет i цар»... Яких зусиль ми

Доклали з братом, щоби цей
I попереднiй фiльм про «Юнicть
Поета» знову до очей
I душ представити i мудрiсть,

Красу високого життя
Побачити i усвiдомить.
I так посилить вiдчуття,
Що дарять вiршi. Нас знайомить

З поетом ближче i роман
Тинянова. Частина перша
Вже вийшла з друку. Бо є план
Державний i уся мережа

Партагiтпропу i усi
Культурнi заклади країни
Повиннi докладать зусиль...
Прославi Пушкiна вiднинi

Cам вождь увагу придiля...
Та краще б вiн забув про ньюго.
Як носить упира земля?
Сторiччя смертi дорогого

Поета – i кривавий рiк
Злилися у сумiснiм горi.
Задавлений сердечний крик
З вiдчаю у народнiм горлi.

Вождь всю країну у капкан
Загнав, людей боявся сильно.
Перевиконувала план
Його машина репресивна.

Потрапили в її вальцi,
Кривавi шестiрнi i жорна
I тi, що з крейдою в руцi,
Робили все, щоб в класi жодна

Особа не втрачала сенс
Того, цо добре i недобре.
Не цiнить вождь життя i в пенс –
I «погибоша акi обри»:

Уведенi у нiч Козак
I завуч Федiр Коломiєць.
I охопила нiч вiдтак
Всi душi учнiв... Лиш замислись

На хвильку – i не схочеш жить...
Втiм чорну оповiдь продовжу
Спокiйний чех, що нас навчить
Хотiв I мiг найкраще дойчу,

Уведений... Услiд за ним
I два директори... Жахлива
Настiльки, що й не оповiм,
З сердець людських кривава злива...

Уведених прощальний крик,
Душа на сто шматкiв розтята...
«На носi» тридцять восьмий рiк.
Що, буде новорiчне свято?...

Готуємо костюмний бал.
Секрет: я Пушкiна зiграю –
Вiн мiй духовний iдеал.
Володя:
       -- Цур, допомагаю

Тобi приготувать костюм!
-- Допоможи, бо це проблема...
-- Стоял он, полн великих дум...
-- Для жартiв недоречна тема... –

У розпалi веселий бал...
Ох! Я зхвильовано вдихаю –
I стрiмко у яскравий зал –
(Я – Пушкiн) ...
       -- Пушкiн! –
       Забiгаю.

Всi:
       -- Здравствуй, Пушкiн!