Остання подорож - укр. балада

Оповідання моєї вчительки НЕТИ
   
Ізраїль, ти країна, безумовно,
Єдина в світі – завдяки умов:
Свята, різноманітна і чудова,
Де кожний розуміє кілька мов.

Сюди, де сонце, як серця, гаряче,
З усього світу плине  алія* .
Моя ж душа і крається, і плаче,
Як українську мову чую я.

В жіночій школі – тут таких багато –               
Дівчат навчають з кібуців-осель.               
В травневий день їм влаштували свято –               
"Тіюль"* на північ, на гору' Кармель.   
               
Гурт невеличкий – двадцять києвлянок,               
Дві вчительки та декілька батьків.               
Аж ось, нарешті, цей чудовий ранок               
До подорожі всіх дітей привів.    
               
Я теж в той день на північ зазбиралась:               
Десь там, поблизу, родичі живуть.               
Моє авто слід за "Туристом" мчало               
В приємну, зручну двохчасову путь.   
               
Даль навкруги чарівна та багата.               
Я чула крізь відчинене вікно,               
Як заспівали лагідно дівчата,               
Що жити їм в святій землі дано. 
               
Ось вже прибули. Наче на долоні,
В підніжжі плато кам;яне лежить.
Туди, де квіти в скелі у полоні,               
Маршрут наш прямував заздалегідь.
               
І знов перед очима оживали               
Криваві дні минулої війни.               
Ось тут солдати землю захищали,               
Перетворились в обеліск вони.   
               
Їм небо синє двері відчинило               
В безмежний світ, якраз до Б-га в рай.               
Тут зараз наче виростають крила –               
Як пташечка, знімайся і злітай…               

В єдину мить усі школярки милі
З автобусу зіскочили мерщій,
У білих блузках, чайки білокрилі,
Кружляли в танці в радісті своїй.
               
Я забарилась щось біля машини.
Та раптом, ніби у страшному сні,
Десь крик і шум гучної стрілянини
Там, унизу, почулися мені.

Метнулася туди – а ноги ватні,
Наблизилась, від болю ледь жива:
Там дев;ять "квіточок" на кам;яному платі
Лежали, як підкошена трава.

Дівчата, ластівки, незаймані красуні –
Для них в ту мить скінчилося життя,
Таке коротке, наче посвист кулі.
Єдиний сполох. Далі – небуття…

Чому? За що, о Б-же Милосердний?
Чому в цім світі так багато зла?
Яка провина в буднях повсякденних,
Що рано так до смерті призвела?

Та в кого ж виникло звірське бажання
З рушниці, зверху, просто з скель гірських,
Безжалісно вчинити полювання
На діточок беззахісних таких?

Він був не божевільний, не з дісбату,
Та родичів своїх не захищав.
Він був араб, єврейками – дівчата.
І цього досить, щоб їх катував.

Дівчаток душі тим вогнем умиті
До кришталевої святої чистоти…
І я молю Найвищого у світі,
Щоб допоміг до миру путь знайти!

Прости нас, Б-же, не такі ж ми сильні,
Щоб цю біду від діток одвести!
За всі гріхи, і вільні, і невільні,
Прости, Г-сподь, прости і захисти!!!               
__________________
 * Алія – репатріація
 * Тіюль – екскурсія