Нас не розлучать

Лиш крадене кохання нам судилось.
Лиш недозволене:
всіма,
завжди
і всюди.
Воно наш гріх
і вища Божа милість…
Та разом ми,
Коханая,
не будем.

Ти мій солодкий біль,
жага і ніжність,
Мій Ангел кароокий
і надія!
Чи зможу я дійти до Тебе,
рідна?
А чи відвоювать Тебе зумію?..

І, все ж, люблю!
Так ніжно…
Безнадійно…
Між нами роки,
відстані і люди.
Я розумію,
гірко розумію,
Що разом, Зіронько,
з Тобою ми не будем.

Не зможеш Ти
переступить закони,
і заборони,
і людські балачки.
І не порушиш
вічні забобони,
які для Тебе
так багато значать.

Ти змиришся,
відкинеш сентименти:
“То був лиш сон,
а жити твердо треба…
А толку
з “декабриста” і поета
З його книжками,
віршами
і небом…

І Ти підеш від мене,
не простившись,
весільним вихором
підхоплена в надії,
і задоволена,
що так все добре вийшло,
А все,
що мріялось,
тепер здійснить зумієш.

Ти віддаси себе йому.
І станеш жити.
І змусиш вірити себе,
що Ти щаслива!..
З ним будеш наживать
добро і діток…
А згадка юності
розтане наче привид.

І тільки інколи,
в порожньому безсонні
відчуєш смуток,
ніжності потребу,
і сколихнешся
серцем захололим:
де я,
і як живу тепер
без Тебе?..

Роки спливати будуть
за роками,
Життя заполонить
Буденним дійством,
Та тільки замість серця –
тяжкій камінь,
І туга сіра,
Липка, безпросвітна…

І ось тоді
Душа Твоя заплаче
від суєти,
печалі й безлюбов’я…
Згадається кохання те дитяче,
і ті часи,
коли я був з Тобою.

І так захочеш Ти хоч день,
хоч мить вернути
тієї краденої ніжної любові…
Та на Землі мене уже не буде, -
Душа моя порине поміж зорі.

І там вона чекати стане Тебе,
де нас вже не розлучать,
не осудять
ні відстані, ні гроші, ні проблеми,
ні заборони, ні роки, ні люди.

26 серпня – 16 вересня 2001 р.
Київ