Я був сл пим...

Я був сліпим,
Не міг і в окулярах
Спіймати мрію...
Втратив безнадійно
Своє життя,
І готувався вже
Піти у забуття,
Лежачи мирно
В когось під ногами,
І без надії,
Що прийду до тями
Хоча б колись...
Бо як?!!
Як не дивись -
Усюди тенмо...
Згаслі ліхтарі
Вже не працюють.
З неба до землі
Ні променя!
Ні сонця!
Ні блакиті
Рідного неба...
Наче так і треба!
Немає й краю...
Все навкруги палає,
А я не бачу..
Лиш сльози навертаються.
Лиш плачу.
І наче все...
Здригнулось...
І завмерло.
Ось чуєш тишу?
То вона лунає.
Так голосно!
І знову завмирає,
Бо помирає...
А де ж їй бути?
Скрізь одне й те ж саме:
Питання,
Що ж там далі буде з нами?
Що трапиться?
Куди ми ідемо?
Чи котимось?
Чи може щось шукаєм?
Що пам"ятаємо?
Навіщо забуваєм?
Для кого кривдимо?
Доколи пам"ятаєм
Чужі образи?
Де кінець заразі,
Що світ наш губить?
Хто ще нас полюбить,
Окрім себе?
І хто нам дасть прощення?
Хто ввімкне світло?...
Без благословення
Нема святого!
Вийдеш від порогу -
І вмить зникаєш...
Так от і втрачаєш
Своє майбутнє.
Скільки б не казали,
Що така доля в нас
Несправедлива,
Не правда це.
Бо ми самі створили
цей світ таким,
Яким його і бачим.
Хоч бачим темряву,
Та все ж нестримно плачем,
А нікому і хусточку подать...
На вулицях
Розмоклі безнадійно
Блукають тіні,
Потонувши в ліні
І піна з роту
Від тої роботи,
Що гне додолу спину.
Не в польті,
Не в небесах блакиті,
А в болоті
Отак і тонем.
Встане хто з колін -
Назад у пекло...
Далі ще страшніше!!
Ніхто не виживе,
Бо всім не до життя!
Злиття з природою
Заради воскресіння,
Служіння Богові,
Що в кожному із нас,
Та час прощення...
Стоя на колінах
Не перед Господом,
А перед вівтарем,
Даремно думаєш,
Що далі від проблем,
Бо ти ще ближче...
Ось вони всі поряд!
Ти в самій гущі
Невпізнаваних задач!
Тому і плач стоїть
Такий, що чути
Навіть глухому...
Он іде палач.
Він все влаштує.
Голову на балку
І світ кругом
Покотиться і...
Зникне.
І пропаде..