повiсть

Я знаю - ми дивимось в небо вночі
на одні і ті самі зорі,
І, може, колись я про це напишу
цілу збірку сумних історій,
Або навіть повість - сумну, звісно, теж,
чи парочку віршів, може,
А ти прочитаєш їх і не збагнеш,
чому це на тебе так схоже.

А потім колись ти побачиш мене
на вулиці десь, може бути,
Але наша зустріч одразу ж мине -
не встигнемо навіть моргнути.
І біля під'їзду, де клумба моя,
ти, може, збиратимеш квіти,
І раптом поглянеш на мене, а я
вже встигну вікно зачинити.

Ми, мабуть, зустрінемось прямо на цій
занедбаній Богом зупинці,
Щоб, просто роз'їхавшись в різні кінці,
прожити життя поодинці.
Та я розумію, і попри все те,
що доля мені понаврочить,
Я буду ще довго шукати тебе
вдивляючись в кожні очі...


Та часто думки виникають зі зла:
"Яка, к бісу, з цього є користь?!.."
Отак і лежить у шухляді стола
моя ненаписана повість.