Самозаколдованная...

Всё было уже, говоришь - не придумаешь лучше,
И душу не греет врождённый тебе креатив.
И прячешь в сердечко комочком куда-то поглубже
Любовь, выводя аккуратно пометку – «архив»…

Вздыхаешь порой вечерами – наверно, устала…
И нервы, а впрочем, да что там, нет, ни на кого…
Всё здорово просто, а это…- ну, если бы знала…,
Весеннее, точно! Каприз и не боле того...

Днём чувства боятся тебя и бегут в россыпную,
А ночью, обнимет когда, измотавшуюсь, сон,
Тихонько, чтоб не разбудить, сердце, будто родную,
Достанет, любуясь, любовь, словно нежный бутон.

Сквозь сон улыбнёшься всё той же чудесной улыбкой
Девчонки, любившей, наверное, больше, чем все-
Стихи, танцевать, шоколад - только чёрный и плиткой,
И сладко в ночи целоваться при ясной луне.

И только ночами во сне так же любишь, как прежде,
Как будто бы в сказке у хитрой колдуньи в плену.
Но есть одно средство, и полон я веры, надежды,
Что ты с поцелуем вдохнёшь снова в сердце весну.

*****

Все, кажеш, було, чи можливо придумати краще,
І вроджений душу не гріє тобі креатив.
Ховаєш у серце камінчиком глибше у хащі, 
Любов, що охайно підписана словом «архів».

Буває на вечір зітхаєш, від втоми напевно,
І нерви, а втім, ні на кого, було б там чого.
Все просто чудово, а це, щось либонь, навіжене,
Весняне, це точно, каприз, та не більше того.

Тебе боячись почуття вдень ховаються пильно.
Вночі, коли змучену днем, обійматиме сон,
Тихесенько серце, як рідну, щоб не розбудити,
Дістане милуючись ніжним бутоном любов.

Крізь сон усміхнешся все також чарівно, як квітка,
Та дівчинка, що більш любила, напевно, ніж всі,
Рух танцю, вірші, шоколад – тільки чорний і плитка,
Та солодко в місяць ясний цілуватись вночі.

Лише уві сні, як раніше, кохаєш так само.
Ти ніби у казці, в полоні чаклунки та сну.
Та є один засіб, і вірю, розсіються хмари,
Що ти з поцілунком у серці відчуєш весну.