Нi тебе, нi Парижу

Від того, від того, від того,
що душа, як той чобіт зносилася,
човгае, човгае, човгае...
 
 і, як загнаний звір, прикидається чорним страховиськом в житі.
 
 …А з дзеркала тупо вдивляється в мене дідок – біс словесний….
 
 А серце...
       
 Не римується з долею...
 
 Що ж!
       
 Я приймаю все це, щоб тот біль дотерпіти до смерті.
 
 І, ДИВO!
       
 Є для мене за що учепитися –
 гуску зловивши у лузі зеленому під Запорізькою Січчю,
видираю з хвоста
 пару пір'їн, що кращі,
і,
з картріджів
викинутих,
приготую чорнило...
 
А потім,
вночі,
над листом білопінним свої воркування та сни
починаю...
 
Розкреслювати...

У саду...

Ось, доріжка, пирієм зарослая слизьким,
до кручі,
тінь твоя під горішиною,
світом освітлена...

 З неба –
       виразно –
       голос:
– Усе, мій коханий, прости!
Ні тебе,
ні Парижа я вже на побачу,
я вже на побачу-у-у.
...Ніколи

Ні!!!

Лечу за тобою,
Ой, ти, божечка-боже, це ребра...
 це ребра мої...
 
 …Оговтавшись,
 приклавши холодного до голови
 просвітленної...
 
 Знов...
       
 Шепочу за луною твоєю услід:
 – Ні тебе,
 … ні Парижу,
 
       
 Ніколи, ніколи, ніколи…