***

Чому життя таке складне?
Чому в біді ми пізнаєм усе:
І справжніх друзів, і любов,
Й характер свій, й чиєсь єство?
Це питання непросте,
Але не думай ти про це,
Кому треба, вже подумав,
А ти живи й цінуй усе.

Хто розкаже мені,
А чи місяць, чи зорі,
Чи сонце на горі,
Що світить завжди:
Де знайти ту людину,
Що кохала б мене усі віки.
Хто розкаже мені
Де знайти половину—
Моє друге крило,
Щоб злетіти у вирій,
У блакить-небеса,
Де сонце сія,
Де чекає мене
Кохання моє,
Де смутку нема,
А лиш чистота,
Де кохання тремке,
Мов рання зоря.













Чому часто так буває—
Ти любиш когось,
А він цього не знає?
Ти дивишся на нього,
А він цього не помічає?
Він думає, що ви є просто друзі,
А ти весь час є біля нього у напрузі.
Скажеш кохаю—
Він відповість що ти дитина.
Але ж любові всі віки покірні!
А що ж лишається тобі?
Лише любити і мовчати,
А як же далі жити,
Коли тобі від болі
Хочеться кричати.
Він живе зовсім інакше,
Ти для нього просто ще дитина,
Але ж мені уже є чотирнадцять,
І я посправжньому закохана в людину.

Коли не любиш ти нікого,
То відчуваєш в серці пустоту,
Але й з коханням ти страждаєш
Ще більше, ніж без нього.
Чи головна в житті любов?
Можливо ні, можливо так,
Якщо ж так, чому людина
Від неї хвилюватись повинна.
Любов—це дивна штука,
Із нею ти відчуваєш протилежні почуття.
Водночас може жити ненависть, розпука
І прощення, бо любиш ти його понад життя.







А в серці любов так палає,
Не згасне ніколи вона,
Де життя моє протікає
Романс про кохання там гра,
І несе він в собі проміння тепла
Й сонце пекуче до болі, до тла.


Кохання—це не тільки страждання,
Це не тільки тривога і сум,
Це і радість, і хвилювання,
І ліки від горя для душ.
Воно живе у кожному і з нас,
І прокидається воно лише тоді,
Коли перетинаються двох сердець стежки,
Дві половинки зустрічаються,
І в одну вони єднаються.

Чому в житті не так як в казці,
Добро не завжди зло перемагає,
Й не завжди нагорода видається Попелюшці,
Яка на свого принца й досі ще чекає,
Чому усюди зла принцеса владу має,
А їй кориться стільки люду!
Виконують все, що вона забажає,
Та життя ж їх перетворює на бурю
Чому у цьому світі править зло,
У багатьох в житті розпука і печаль,
І стільки в нас сердець розбитих знов,
Й ніхто не хоче зазирнуть у даль.
Чому так мало в нас любові й розуміння,
Людина тільки думає про тебе,
І наступає лиш тоді прозріння,
Коли втрачаємо когось, а жити далі треба.




Надія
Купалося Сонце у морі,
Розсипало по небу проміння,
На березі моря у домі
Сиділа собі Надія.
Усі люди колись нею лиш жили,
Надію плекали, любили,
Була вірним другом вона,
А тепер її мало хто ма.
Та від цього вона не страждає,
Адже безсмертна вона,
І коли уже й помирає,
То лиш для людського життя.

Життя є для людини
Довга подорож років,
Із минулого в майбутнє,
І ніяк не навпаки.
Народження—посадка,
Висадка—кінець шляху,
А шлях життя, немов це гра,
Де актори люди тут.
Потяг життя у майбуття спішить,
Невпинно все кудись летить,
Хочеш зійти—він не спиняє,
Й тим більш назад вже не вертає.
Людина має вибір,
Коли в потяг сідає,
Й на початку робить виклик
Долі, з якою жити має.









Жили на світі
Колись чоловік та дружина,
Сонце і Місяць
Звались вони.
Біла у них також дитина—
Земля, найгарніша від всіх.
Жили вони так щасливо:
Нек було ні ночі, ні дня,
Слова про любов шепотіли,
Не розлучалися ціле життя.
Та з`явилось між ними щось дивне,
Згасла дружба, погасла любов,
Натомість з`явилась гординя,
Яка зробила із них ворогів.
Кожен хотів буть сильнішим,
Кращим й розумнішим, й славнішим.
Почалася між ними війна.
Та була в них єдина надія—
Це їхня дитина—Земля ,
Усім серцем її любили,
Заради неї лиш жили.
Щоб не робить сиротою її,
Вирішили на компроміс вже піти.
Кожен створив собі царство:
Сонце—це день, Місяць—це ніч.
Й Земля навідує їх регулярно,
Тому ми і маєм світлий день й темну ніч.

Чомусь буває так завжди
Любов, як пори року
Сьогодні є, завтра нема
Тут літо, а тепер зима,
Чи осінь чи весна...
Та залишає у серці вона
Відбиток свій...ох, на довгі літа
Про тебе нагадує все
Особливо ця пора чарівна, зима...
А щоб показать свої почуття,
Ні не віршами маю писать,
А музика, музика.
Яка все ще жива
І буде жити й не вмре
Ніколи вона...
І знову зима...
Але любов тепер інша.
Це ти, так це ти.
Не боюсь сказати це ,
Але собі, тобі не можу ще.
На нашім шляху
Є багато тенет,
Та я долатиму їх,
Можливо, безглуздо буде все це,
Але мою віру тримає щось,
І це моя до тебе любов.
І надія...

Андрій, як я люблю тебе
Якби ти тільки знав.
Як думаю про тебе
Та ти не поміча.
Проснусь із думкою про тебе
Засплю—і згадую тебе
Чому не можу сказати
Тобі про кохання своє.