Рят вник Микола

Колись дуже давно у невеличкому селі Чубір зростав собі маленький хлопчик Микола. Він був зовсім не таким, як інші діти. Він вважав, що вміє розмовляти з тваринами. Але ніхто з селян цьому не вірив, окрім Марійки, найгарнішої дівчинки Чубіра.
Було почнуть хлопці глузувати з Миколки, знущатись над його здібностями, як з’явиться вона і захистить бідного хлопчиська. Траплялося, навіть бійку зав’язувала заради ліпшого друга. Про таку опіку можна було тільки мріяти. Проте Миколка отримував стільки турботи від подруги, що зовсім не цінував те, що мав…
Дуже швидко минав час. Хлопчик зрозумів, що дитинство лишилось в минулому, що треба турбуватися не тільки про себе, а й про все невеличке село.
Ось одного дня вирішив піти до царя, щоб той прийняв його до своєї армії народ рідний захищати. Та перед цим з Марійкою порадився:
- Подруго, я хочу звернутися до тебе з одним важливим проханням.
- Кажи яким, любчику.
- Розумієш, Маріє, я маю піти вночі до царя нашого. Хочу бути в армії. Хочу тебе, кохана, захищати, - переконливо мовив він.
- Ти що, любчику, з глузду з’їхав? Невже ти ладен два дні темним лісом йти? Тим паче, ні ти, ні я, шлях добре не знаємо. Яким чином ти царя шукати будеш? – емоційно відреагувала дівчина.
- Не турбуйся, моя мила, все гаразд. Як не знайду – повернусь, птахи шлях підкажуть.
- Щось серденько моє неспокійне… - сказала Марійка і мовчки поклала два шматка хліба в кишеню Миколці.
- Дякую, кохана. Тільки не кажи нікому про мої наміри. Якщо спитають – ти мене не бачила.
- Добре, любчику. Але що б не трапилось, пам’ятай: я завжди з тобою і моя любов до тебе вічна… - мовила дівчина на прощання.
З гарним настроєм вирушив Микола назустріч пригодам, які чекали на нього в таємничому лісі…
- Любий друже, не заходь у цей ліс. Це дуже небезпечно, - чулося хлопцеві.
- Хто тут? – крикнув він, але ніхто не відповів. Мабуть, почулося…
- Це я, Свістунчик. Поглянь нагору.
- Привіт, пташеня. Ти бачиш та знаєш багато. А мені на інший бік лісу треба. Чи не допоможеш знайти необхідну стежку, щоб до царя потрапити? – люб’язно запитав Миколка.
- Кажеш, до царя треба? Що ж, я можу тобі допомогти, - хитро мовив птах, - тільки поспішай, адже я літаю швидко.
За все своє життя біднесенький хлопчик стільки не бігав і не стрибав… Йому здавалось, що сили ось-ось скінчаться, але, на щастя, Свістунчик врешті-решт зупинився:
       - Все. Моє діло зроблено. Куди рушити далі знає тільки білий ведмедик, з яким ти скоро зустрінешся. Але він не дуже любить, коли його турбують. Будь обережним. І обов’язково скажи йому, що ти від Свістунчика. А мені вже час летіти. Хай щастить, любий друже!
 І птах полетів. Миколі ставало дедалі страшніше, але велика сила волі перемогла його сумління. Аж раптом біля старого дуба з’явився той самий білий ведмідь. Його складно було назвати ведмедиком, тому що Микола поруч з ним здавався ліліпутом.
- Хто наважився мене потурбувати? – зі злістю в голосі запитав ведмідь.
- Пробачте, не хотів. Взагалі-то, мене Свістунчик тут залишив…
- Так, знаю я цього пташка. Але навіщо тобі я? Хочеш бути моєю вечерею?
- Розумієте, я прагну зустрічі з царем та, на жаль, не знаю як його знайти. Будь ласка, не їжте мене, а допоможіть, - благав юнак.
- Так, тобі дуже пощастило, що я тільки-но поїв. Ти – перша людина, яка зуміла мене знайти. Тому сідай на плечі, я миттю тебе відвезу, любчику.
- Любчику? Як же там моя кохана? Певно сумує бідолашна Марійка, - засмутився Микола.
Його сум був не довгим. Потрапивши до царя та побалакавши з ним, хлопець зрозумів, що добро в світі все ж таки є. З того часу весь Чубір шанує свого рятівника. Немає вже такої людини, яка б сумнівалася в здібностях юнака, який одружився на Марійці, найгарнішої дівчині села...