вейк ап

прокинулось місто, і з ним прокинулась ти
у потязі, що прямує подалі від дому,
де мрії лишились, де знову розводять мости,
де від кожного життя тікає по колу.
а в тамбурі дим цигарок й хвилини страждань,
і суму за тим, що утратила, й страху нового.
коли ти вийшла з під’їзду і без вагань
білети на поїзд купила, подалі від дому.
прокинулась ти у вагоні, дехто ще спить
із посмішкою на обличчі якоюсь дитячою.
ложка в стакані під такти коліс ледь дзвенить
і резонує свідомо чи просто в****ячує
у мозок думки на кшталт: «повернись»,
чи, навіть, гірше: «вертайся додому»,
ба, взагалі: «зупинись, озирнись»,
і знову, здається, життя тікає по колу.
прокинулось місто і ти прокинулась з ним
в постелі одній сирій і задроченій.
воно не коханець тобі, не побратим,
воно просто друг неновонароджений.
навіщо тікати від тих, хто любить тебе,
навіть, якщо не любиш нікого з них ти?
ні, ми не агенти якоїсь ЕсБе,
проте не дамо померти від самоти…