демон

без посмішки, напівпотворний,
з запаленими від безсоння очами,
розгніваний та безсоромний
до мене приходив ночами.
огидливий подих безумства
із вуст долинав знов до мене
мій демон нічний самогубства
твій голос, мов співи сирени.
ти сам, наче з тіла селени:
«навіщо, напівнавіжений,
з’явився ти в світі оцім?»
«все так має бути, мій демон,
я сам цього захотів»
«навіщо прокльони і горе
посіяв у серці своїм?»
«колиханий лагідним морем
я плив через смерть на ті гори,
де тихо співав херувим.
затонув, підхоплений вітром,
мій човен із болі і мрій,
оголився і я перед світом.
мій демон, я міг бути твій»
«навіщо ти пишеш листи
без підпису і адресата?»
«христа хотів віднайти,
натомість знайшов я пілата»
«а муза твоя, а всесвіт?»
«розлука і смерть – просто сестри»
він злився дужче, сильніше,
об стіну він бив головою,
забув (захопився він грою),
навіщо зустрівся зі мною,
і став на хвилиночку тихше.
а потім, спитав:
«навіщо?»
я просто зітхав:
«пробач»
був демон не сном моїм віщим,
у ньому гніздилась душа.
він плакав щосили, вмовляв,
і падав без сил на підлогу,
піти в небуття він благав.
в душі відчував я тривогу.
«я згоден, піду за тобою,
та де ця шкапа сліпа,
з її мовчазною косою,
що вкоротить многі літа?»
«до тебе прийшов я? хіба?»

я приходив – навіщо? я проходив далі…
ненавиджу осінь за згадки, що їх пам’ятають скрижалі…