Как же я тебя искал...

Просыпаясь каждым утром, он ей говорит: "Привет",
Ничего, что её рядом с ним ещё всё так же нет.
Но она таким же утром, так же ставит тот же чай,
Добираясь с пересадкой на метро, потом - трамвай.

Ему видится в прохожих взгляд её волшебных глаз,
И в метро у перехода звонкий голос всякий раз,
Промелькнёт её улыбка. Дверь, захлопнув, мчит вагон -
В отражении на стёклах её будто видит он.

Пропускает остановку, как обычно, может две,
Долго ищет по причёске взглядом, тонущим в толпе.
Многих просит обернуться - всё похожи, но не та,
Где-то имя произносят, вторят шёпотом уста.

Как обычно дни проходят, не особы вечера,
В общем, каждое "сегодня" повторением "вчера",
А ночами у окошка, есть подобные грехи,
Он без адреса ей пишет свои нежные стихи.

Всё же сбудется однажды - зацветёт любви лоза,
И он скажет ей о главном, посмотрев в её глаза.
Скроет тень два силуэта возле станции «Вокзал»,
И метро повторит эхом: "Как же я тебя искал..."

///

Прокидаючись із ранком він говорить їй привіт,
Це нічого, що не поруч, що шукає ще її.
Та вона таким же ранком також ставить той же чай,
Їде двічі пересадка, у метро і ще трамвай.

Бачить він у перехожих погляд бажаних очей,
І в метро у переході чує сміх, здається все,
Наче посмішки миттєвість, двері стиснув мчить вагон,
Відображенням у вікнах силует краде перон.

Проїжджає повз зупинки, як звичайно, може дві,
Він у натовпі шукає довгим поглядом її,
Просить схожих обернутись, тільки схожі, не вона,
Десь почує та повторить наче пошепки ім'я.

Як звичайно дні минають, не інакші вечори,
Наче кожні  що сьогодні, вчора вже колись були.
А ночами у віконця, має він такі "гріхи",
Без адреси їй він пише про кохання у вірші.

Все ж це станеться напевно, квіти випустить лоза,
І він скаже головне їй, щирий блиск в її очах,
Тінь сховає силуети біля станції "Вокзал",
І метро повторить тихо: "Як же я тебе шукав..."