Говорити... укр. яз

дуже треба, щоб ти говорив.
Про українських політиків,
яким пофіг на Україну;
Про Ніцше, якому було напевно не пофіг,
як його зрозуміють нацисти;
Про Гітлера, якому було пофіг на думку Ніцше,
Про комуністів –
байдуже, що вони всім вже пофіг;
Про тібетських лам,
яким взагалі на все пофіг;
про секс –
пофіг кого і з ким;
Про любов –
пофіг, що я в тих розмовах не фігурую.

говори, будь ласка.
Весело чи роздратовано,
ховаючи змореність у зайвих рухах долонь,
чи збудження – у стриманих жестах.
Мимохідь, чи вдумливо,
зважуючи кожне слово на терезах Феміди,
чи розкидаючись словами,
наче цукерками на весіллі,
які підбиратимуть хіба що малі діти.

Говори, прошу.
До мене чи до себе,
чи до когось третього –
як би він не називався:
Ісусом чи Крішною,
Ягве чи Заратустрою…
чи просто Богом,
неокресленим,
невизначеним,
проте необхідним.

Говори, говори…
бо голос –
єдине, що доводить твою присутність тут,
що ти справді існуєш поряд, а не снишся.
Бо чути твій голос – пити цілющий еліксир,
Бо звукові хвилі – це єдине,
що мені дозволено
в себе
прийняти
твого…