Трохи про минулу осiнь

Кленовий лист
летить на мiст
i осiнь настає.

Осiннiй дощ
похмурий тон
вже вкотре задає.

Фарбує вiн
у сiрий цвiт
дороги i лiси.

Життя iде,
i новий день
сумнi несе часи.


Останнiй раз дорогу починаю,
останнiй раз каштановий листок
мене у путь востаннє проводжає...
Як золото, рудий, цей лист намок.

Останнiй раз осiння ностальгiя
штовхає уперед i задає маршрут
Дощi на землю злитки сталi кинуть...
Вже час iти. Я вже востаннє тут...

Сталевi краплi вже несуть прощання,
вокзали, парасолi i мости...
Останнiй шанс зустрiтись до свiтання,
сказати щоби тiльки слово: "ти".

Розтане скоро потяг у блакитi.
Мене не буде тут, хоча я ще живий.
Я дякую за всi нестримнi митi,
коли сльоза ледь-ледь торкалась вiй...

Класичний жанр - осiннi розставання,
i епiзод без слiв мене несе вперед...
Коли б я знав хоч трошки про кохання,
я осенi вiддав би цей сюжет.

Нехай осiннi фарби загасають,
хоча ще жовтень тiльки настає...
У небо з вiтром листя улiтає.
Хай забере усе, що в серцi є.

Яскравi барви, яблука червонi,
сталевий дощ вже сiрими зробив.
Дивлюсь на перехожих на перонi.
Загибло нинi все, що я любив.

I тiльки золотистий лист каштану,
один листочок, тiльки лиш один,
неначе крапля дивного фонтану,
мене у путь далеку проводив.

Вже за добу нове життя почнеться
забути все я мушу. Тiльки як?,
коли ще серце, наче справжнє, б'ється...
i осiнь ще дає таємний знак...

В системi натякiв неясних осiнь
таємнi знаки iнколи дає,
i той, хто щастя в неї щиро просить,
час вiд часу отримує своє.

Хтозна, чи може осiнь жовта,
на срiбних струнах ще зiграє знов...
Звучати щастям буде кожна нота,
в мелодiї iз назвою "любов"...

Останнiй раз дорогу починаю,
останнiй раз каштановий листок
мене у путь востаннє проводжає...
Як золото, рудий, цей лист намок...

17 сiчня 2008 р., 6:54