Пори року. Майже Вiвальдi

       

       Ну от, зима скінчилася. Як там у поетів: задзюрчали струмки, забриніли бруньки, прилетіли шпаки і все таке інше. А мені от шкода. Зима краще! Особливо, якщо сніжна. Мені вона нагадує наречену з, так би мовити, деяким минулим. Сама нівроку, дебелі плечі прикриті білосніжним мереживом, стрічками, квіточками, пір‘ячком якимось, ще й хутряне манто зверху. І кого стосується, яке минуле ховається під засліплюючою вишуканістю білого кольору? В місті, гарно, як ніколи. Все сміття, кістяки недобудованих споруд і залишки зруйнованих будівель, звалища і потворні “торгівельні майданчики “ – неперевершене надбання переможно крокуючого по країні капіталізму – все вкрито святковим білим снігом. Хіба не краса? Дехто каже: “Холодно! В квартирі – плюс 13!” Так займайтеся фізкультурою! Населення, страждаючи від гіподинамії, сидить перед телевізором і дивиться спортивні і медичні передачі. Користуйтеся нагодою, ставайте на ковзани, їхати можна починати вже по вкритих кригою сходах під‘їзду. Лаєте комунальників, що не прибирають сніг. Та це ж ВЕЛИКА ДВІРНИЦЬКА АКЦІЯ : “ Перетворимо кожне подвір‘я на “Буковель!” Дешево. І сердито. Бо для тих, хто не любить зимові види спорту залишається тільки екстрім – “не впади в притрушений снігом каналізаційний люк”. Водії на міських дорогах – сама ввічливість, ніхто нікого не обганяє, не кожному “джипові” під силу вибратися з снігової колії. А свята? Новорічна ніч, петардна канонада така, що в моєї киці все її безтурботне життя пролітає перед блакитними очима, бо вона очікує котячого Апокаліпсису. А ще я в захваті, коли приходять колядувати “дітки” років по 18-ти, і думаєш :”Чим же їх пригостити? Цукерками чи цигарками?”. І 14 лютого дуже люблю. Коли першокласники, які вже непогано навчилися писати, обмінюються “валентинками” з приблизно таким змістом : “ я пристрастно тебе кохаю, і біля ніг твоїх вмираю!”. Вражає!
       
       І от почалася весна. Поки що де-юре. Бо де-факто, зважаючи на глобальне потепління, яке чомусь супроводжується небаченими морозами, ще невідомо, чи настане вона взагалі. Звісно, це добре, коли сонечко пригріває, горобці та коти бадьорішають, починає вибиратися з-під снігу травичка... А з нею й багато всього не стільки поетичного. Наприклад, собачі “міни”, які ці так звані “друзі людини”(хто взагалі придумав цю казочку?) позакладали ще з осені. Сходе вікова крига з доріг і знов видно, що покладені вони за японською технологією “то яма то канава”. А в селах і такого нема, там поки сусідка до сусідки по сірники перебіжить, до її ніг весь плодючий шар землі прилипне, а уряд дивується, чому знов неврожай? Угу. Побудуйте нам євродороги, будуть вам євроврожаї та й європодатки з єврозарплати. І непогано було б запровадити навесні пункти обміну чиновницьких та верховнорадських елітних автівок на елітну ж сільгосптехніку. Одиницю на одиницю. Прорив у аграрній сфері – гарантовано! Свята весною теж хороші. Особливо мені подобається, коли співпадають релігійні і атеїстичні. Цікаво спостерігати, як комуністи, наприклад, посвятивши удосвіта паски та крашанки, розгортають червоні прапори і , проспівавши :”Смело, товарищи, в ногу...”, отутечки, прямо попід церквою, починають розговлятися , підіймаючи чарки за “вождя мирового пролетариата” і закусюючи свяченою ковбаскою. Ну, за примирення! Так, весна – пора несподіванок!

       Літо! Це, по-перше, спека. По-друге, відпочинок. Невідомо, що завдає більше головного болю. Якось мені набридли всі ці Гаіті та Ямайки, мабуть, як і більшості наших українців ( не плутати з “НАШОУКРАЇНЦЯМИ”). Вирішила я підтримати вітчизняного товаровиробника, вірніше, послугонадавача, поїхати на одеське узбережжя. В Інтернеті знайшла дуже привабливі пропозиції, подумала: господи, навіщо платити більше, якщо тут пропонують те саме, тільки набагато дешевше! Купила путівку, набрала вечірніх суконь і – вперед! Чим далі по узбережжю, тим більше невідповідностей стало на моєму шляху попадатися. Наприклад, заправка “ФЕНІКС”. Оптимістично! Чи вона вже повставала з попелу, чи тільки готується? Набережна чомусь пролягала не по берегу, а по базару, що мене трохи засмутило. Від обіцяного аква-парку був присутній лише напівздутий басейн розміром 2 на 2 метри. Що ж, згадаємо молодість, будемо відпочивати “дикунами”, підбадьорювала я себе й свою сім‘ю. Ну, дітям взагалі потрібно лише море, дочка дістала пасочки, син пірнув в жадані прохолодні хвилі. Вийшов з обгорткою від чипсів на спині і кістяком невідомої рибини в руках. Тим часом донька насолоджувалася : в кожній пасочці – сюрприз! Де недопалок, де кришечка від пивної пляшки, а де й кукурудзяний недогризок! І тут з‘явилося те, для чого доля мене, любительку спостерігати за найцікавішими представниками земної фауни – людьми – ,сюди і привела. По пляжу йшла ОДЕСИТКА, викапана “тітонька Сірануш” (КВН, команда “Утомленные солнцем”). Неохватна, спітніла і вусата, в яскравій довжелезній сукні і капелюсі з трояндою, вона йшла ходою імператриці і пропонувала всім: “РАКИ! ВарОные РАКИ!” Проходячи повз одного з відпочиваючих, вона так голосно вигукнула, що дядечко, який трохи придрімав, зойкнув, а його маленький песик жалісно, якось геть по-людськи, трагічно кавкнув і трошки обмочив хазяїнову газету. І спогад про цю фантастичну, монументально-народну представницю слабкої статі додав мені сили переночувати останню, третю ніч найкоротшої моєї відпустки (більше я не витримала б, якби навіть сам Жванецький продавав на пляжі варОные раки). Вже зайнявся ранок , мені на обличчя зі стелі впав останній здоровенний чорний жук (100 баксів тому, хто знищить цих потвор з поверхні Землі), замовкла дискотека під вікнами нашого “люкса”, я сказала : “Satisfaction, ой, добрий ранок, країно! Яка ж ти контрастна і не передбачувана!” І – чоловікові, вже ледь не ридаючи: “ Рятуймося! Мерщій додому!”

І настала осінь. І було 1 вересня. Чи конкурс декольте? Це перше, що спадає на думку, коли бачиш школярок випускних класів. Одразу відчувається, що дівчатка налаштовані на учбовий процес. Поки директор довго і непереконливо поздоровляє зі святом знань, старшокласники встигають покурити, наймолодші – захотіти в туалет і до мами, а середні прагнуть мерщій всістися за свої парти, щоб знову старанно видряпати на них зафарбовані літом шедеври шкільної настільної творчості. І так аж до зими. А про зиму ви вже знаєте.