Польовi дослiдження украiнського вiдпочинка

       

Ну, що? Осінь в цьому році почалася без зайвих витребеньок, точно за графіком. Космічний черговий згусток енергії по комунальних питаннях натиснув потрібну кнопку і розпочалося – дощ, вітер, холод. Саме час налити квіткового чаю з Кримських гір і згадати літо.
Серпень – найкращий місяць для морського відпочинку. Море нагрілося, сонце пом”якшало... А головне, майже всі знайомі вже свої відпустки відгуляли, засмагу змили водопровідним хлором і паряться на роботі, а ти смакуєш останні, а значить, найсолодші літні дні. Як в дитинстві, на дні народження - всі торта з”їли, а в тебе ще малесенький шматочок – найсмачніший! Є тільки дві речі, що можуть все зіпсувати, - це, по-перше, примхлива погода. А по-друге, - невідповідність віртуальних інтернет-пропозицій їх реальним втіленням. Ну, наприклад, на сайті запевняють, що номер з душем, але не уточнюють, що каналізаційний стік не працює. Ой, чи не проблема! Та у нас будь-яка домогосподарка розбирається в сантехніці не гірше за ядерного фізика в будові атомної бомби. А якщо „додаткове спальне місце” при розкладанні провалюється посередині, можна підсовувати на ніч надувний матрас, нє граф”я! Ви скажете, тю! Заздалегідь треба готуватися, у обізнаних людей питати. Та знаю, знаю, море не терпить легковажності. Ну, так вже сталося, що пошуками місця відпочинку я зайнялася запізно. Тому в телефоні найчастіше лунало „мєстов нєт”. А коли я почула „так” і радісно верескнула:”Знайшла!”, чоловік одразу насторожився і підозріло спитав: „А чого б це у них було вільно?” Та нікуди дітися, кортить на море! Тож, запакували валізи і – вперед!
Інтрига щодо дивної наявності місць у розпал пляжного сезону почала розвіюватися з першого погляда на спортивне, не займане інтелектом, обличчя охоронця біля воріт нашого пункту призначення. Його глибоко посаджені очі непривітно дивилися на нас з-під здавленого форменим кашкетом лоба, і, як дві лазерні гармати, просто випромінювали ненависть до всіх, хто має нахабство відпочивати в той час, коли він вбивається на роботі, цілими днями підпираючи санаторні ворота. Дуже, дуже важко було йому пропустити нас на територію. Двоє дітей в машині, наша пристойна зовнішність, врівноваженність поведінки – як тут не роздратуватися! Якби вечір, хоч ліхтариком в обличчя можна було посвітити! Добре, пропустив. Але не здався, та про це трохи згодом.
Подвір”я санаторія вразило мене своєю суперечністю. Асоціація виникла миттєво: збанкрутіла радянська розкіш в капіталістичній еміграції. Як пошарпані на чужині руські дворяни, що втекли від революції, тільки навпаки. Монументальний архітектурний соц.реалізм у стадії монументального ж занепаду. Колись білокам”яні, а тепер кольору старої ганчірки, колонни з безносими комісарами замість атлантів і каріатид, пролетарські зірки з обламаними кінчиками, майже Мухінські робочий і колгоспниця, що сплелися в робітничому екстазі, з покоцаними морськими вітрами знаряддями праці... І, не зважаючи на 40-градусну спеку, спиною пробігав містичний холодок відчуття отого самого „призрака коммунизма”, що довгий час незатребуваний тинявся Європою і знайшов собі сякий-такий притулок у політично млявій курортній зоні. Мені навіть здалося, що з-за повороту алеї зараз вийде червоногалстучний загін імені Павліка Морозова на чолі з „речевкой” про „пионерский наш отряд”. Загальне ж враження було, наче ми потрапили в розкопане археологами стародавнє поселення, а обслуговуючий персонал – це мумії, що ожили і дуже нам раді. Ні, дівчина-чергова була привітна, навіть запросила нас посидіти на диванчику в своїй комірчині, поки сантехнік дві години лагодив поламаний зливний бачок в нашому „люксі”. А я думала, от дурепа, що в „люксах” нічого не ламається, принаймні, у „високий сезон”. Ха! Це були ще квіточки.
Нарешті нас повели в номер. Зрозуміло, що я першочергово вирішила перевірити функціональність сантехніки. Ну, досить швидко я второпала, за який шматочок дрота і з якою силою треба смикати, щоб злив спрацював, але водночас не зірвався сам бачок. До того ж вимкнули світло, в туалеті стало темно і незатишно. В кімнатах було навіть гарненько: красиві, хоч і трохи припорошені пилюкою, штори, сучасні меблі. В мене прямо відлягло від серця. І тут мій прискіпливий погляд просто-таки наткнувся на настільну лампу, яка кричуще не вписувалася в загальний модерновий ансамбль умеблювання. Я була в захваті! Цю лампу стовідсотково витягли з таємних запасників НКВС! Дуже велика, важка, залізна. Просто створена для того, щоб нею били по потилиці або світили в обличчя мерзенним ворогам народу. Чесно кажу, я навіть обережно обдивилася її з усіх боків, а що, як там чиєсь волосся налипло?! Ні, це все дорожня втома, ще й не таке примариться, треба вдихнути свіжого повітря. Я вийшла на балкон хвилин через десять (я вперта!) після намагань відкрити розбухлі від сирості балконні двері – краєвид чудовий! Я подумала, не все так погано!
 І тут прийшов злий чоловік. Він розповів, як охоронець намагався помститися за наше, невиправдане з його точки зору, гультяйство. Згідно правилам поселення, перепустку на авто видає директор санаторія, він же і головний лікар. Хоч тепер він скоріше адміністратор, ніж ескулап, та почерк у нього „розбірливий”, як і у всіх мед.працівників. Тому наш охоронець ледь не втратив свідомість від радості, коли побачив на перепустці недбало поставлену дату. „Это подделка! Я изымаю!” – заволав він, витираючи рукавом соплі, ой, пробачте, сльози радості. Він вже бачив, як мій чоловік принижено дістає гаманець і благає його вирішити проблему на місці. Та сьогодні був не його, охоронця, день. У клієнта виявився дуже вредний характер. Він перегородив машиною проїзд і пішов до директора підтверджувати достеменність щойно виданого документа, ще й висловив подяку за пильність кадрів. Ну, поки охоронця матюкали власники машин новоутвореного затору біля воріт, до нього вже дозвонився і директор із своїми міркуваннями з цього приводу... А я, знову глянувши на ту кляту лампу, подумала: чи цей охоронець не є правнуком того „НКВСника”, що... Тьху, от уже ж хвороблива уява, все життя через неї страждаю! Тут донька нагадала про основну мету нашої подорожі: „А коли вже на море?”
Так! Взявши необхідний пляжний мінімум, як то: підстилки, рушники, великий сімейний сонячний зонт з суто літнім написом „Оболонь”, питну негазовану воду на випадок спраги, яблука і печиво на випадок голоду, креми проти засмаги, для засмаги і замість засмаги, худ. літературу легкого змісту для відпочинку змореного розумовою працею мозку ( „Монстри” С.Кінга), збірник сканвордів для профілактики застійних явищ в тому самому мозку, казки народів світу, книжку „Легкий способ бросить курить”, цигарки з запальничкою, фломастери, альбом для малювання, окуляри для пірнання, панами, пластмасове відро з наповненням (граблі, лопатка, пасочки – дуже доречно, зважаючи на те, що пляж галечний), іграшковий млин, водяний пістолет, набір штучних овочів, надувні плавники і круг, - навантажені, як караван верблюдів, посунули ми по великому шовковому путі до обіцяного інтернетом через пару кроків ліфту, що мав вивезти нас прямісінько на омріяний пляж... Через чотири прольоти розбитих сходів ми ледь знайшли замаскований за всіма правилами протиповітряної оборони ліфт, на підступах до якого ми пройшли суворий face-control непривітного дідугана з бандерівською бородою, мабуть, ліфтера. Поїхали! Крізь передсмертний стогін старовинного механізму, який, може, і волохатобрового генсека колись возив, я намагалася почути крики бакланів ( я маю на увазі птахів, а не підпитих відпочивальників), уявляла, як розкриються двері ліфта і в тісну кабіну увірветься сліпуче сонце і морська блакить!.. Низька стеля з через одну вибитими лампами, стіни зі слідами підтоплення і щедро насичене запахом цвілі повітря, а пляж – через метрів 200 підземелля! Ну, нарешті, дісталися. Ще й комфортні шезлонги стоять, просто наче чекають нас. Ні, не нас. Не встигли ми розвантажитися й на чверть, підбігла пляжна обслуга ( з тутешніх ): „А ви платили, що вже повсідалися?!” Я, взагалі, пацифістка, але чомусь мені закортіло її стукнути.
А море – чудове! Хоч воно не розчарувало, обійняло теплими хвилями і заспокоїло: „Хіба я не варте, щоб трохи помучитися?” Так, під доброзичливе сопіння вічного акватерапевта, і розпочався справжній наш відпочинок. Доня з татком борознять простори світового океану, син позіхає, без жодних ознак переляку перегортаючи сторінки кінгівських жахів, а я – Велика Спостережниця Всіх Часів і Народів – займаюся улюбленою справою. Оно дівчинка років чотирьох намагається обгорнути парео навкруги неіснуючих поки грудей і, остаточно заплутавшись, падає на татуся, що з несподіванки майже не проковтнув кукурудзяний качан, який так старанно обгризав вже півгодини. Трохи далі – справжній приборкувач морської стихії – товстенький хлопчина уперто чи то входить в воду, чи виходить з неї, я не зрозуміла. Справа в тому, що він у ластах і масці з трубкою. І з кожною хвилею щось губить: ласт з ноги звалиться, поки він його ловить, випадає трубка, за трубкою кинеться – маска на вухо налізла, поки маску поправляє – хвиля ласт задом наперед перевертає. Ой, намучилася я на нього дивитися! А хлопчина – просто уособлення витримки, весь в батька, той стоїть, як вріс у дно, і координує синові дії коротко, по-військовому: „Ласти. Маска. Трубка. Маска. Ласт правий. Плавки.” Останнє – це якась дама вся така спортивна, пірнула зовсім поряд з нашим дайвінгістом-початківцем і, мабуть, манікюром зачепила. Адже щільненько народ на кримських пляжах співіснує! Усамітнитися просто неможливо. Хіба що за допомогою нетрадиційних методик. Наприклад, трохи осторонь дідусь старенький завмер в позі „лотоса”. Я своєму чоловікові, перевтомленому палінням, недосипанням і перепрацюванням, починаю тулити умняки: „От бачиш, такий столітній дід, а медитує. Може, тому так довго і живе, що вміє відокремлюватися від суворої і тяжкої дійсності, нічого не помічає і не сприймає, звільняє себе від негативу через єднання з нейтральним космосом...” І тут повз йога пройшла дівчина в купальнику в стилі „майже повне ню”. Дід голову на 120 градусів повернув, очі поверх сонцезахисних окулярів блиснули, як у мартівського кота... Казна-що, всю теорію поламав, старий розпусник. Ще одна цікава компанія неподалік від нас вмостилася. Всі такі спокійні, помірковані, а в одного наче скабка десь сидить. То гальку в плавки всім сипе, то водоростів звідкілясь цілий оберемок припер, скрутив їх в боа і Борю Моісеєва з себе корчить, то закопався і залишив на поверхні тільки ніс і ногу, а коли проходить хтось, ногою ворушить і стогне, а розморений спекою народ лякається. А то труп з себе зображує, який хвиля примхливо перекочує. Догрався. Обгорів, як рак, потім сидів тихенько під самою буною. Ні, прикольний чувак, тільки трохи гіперактивний. А якось завітали на наш пляж небувалі гості. Приїхали на двох крутих шикарних тачках – „мерсі” і ще на чомусь мені невідомому, але дуже вражаючому. Одразу в повітрі відчулася присутність чи то влади, чи то великих грошей, що, врешті-решт, одне й те саме. Як їх занесло сюди?! Чоловік припустив, що це незмінна в усі часи, жадібна до халяви номенклатура. А в нас демократія на пляжі, ха! Одразу біля них матеріалізувалася наша знайома по шезлонгах з тим самим привітанням: „Заплатіть спочатку, порозсідалися!” Потім одному з „хазяїв” ( ну так вони виглядали, що поробиш!) так і не вдалося розчистити собі доріжку для плавання, весь час заважав електорат, багаточисельність якого зараз трохи дратувала. Потім їхні діти почали вередувати, бо нудно. Нема ні аквапарку, ні басейнів з іграшками. Терпець однієї з vip-мам обірвався, вона наказала дітям одягатися. Наймолодше почало сперечатися, тоді мамуся гримнула на весь пляж: „Зараз всі одягатимуть капрі!” А я аж здригнулася й шепочу чоловікові: ”А нам що робити, ми капрів не взяли!” А він, також тихенько: ”Мабуть, прямо біля буни й розстріляють!” А море, море все таке ж чудове!
Окремим враженням в картині нашого відпочинку стоїть їдальня, яка за інтернет-версією гарантує різноманітне заказне меню. Ще метрів за 10 до входу підозріло запахло шкільною „столовкою”. Нє, ми не те, щоб до сьомги попривикали, але ж коли на вибір пропонують капусту тушену, або варену, або капустяні котлети, а з м”яса - хек варений, або смажений, або у вигляді іржавого оселедця, просто перед оточенням ніяково – такий, вибачте, метеоризм, як під час метеоритного дощу. З іншого боку, в умовах риночної економіки, продукти треба використовувати безвідходно. Тому на вечерю нам якось дали „шарлоттку” не з традиційного нудного тіста, а з недоїденого печива і обідніх яблук! А як вам такий сервіс: одна пляшка пива на двох – і жодної склянки! Ну, значить, випивайте чай швиденько і можна переходити до пива з тих самих чашок, або „з горла” по черзі. До речі, чайник один на три столи, кому не вистачило, я не винна! А чотири шматки кавуна на одній тарілчині? Насіння можна плювати прямо на скатертину, тим більше, що плям на ній мільйон, десятком більше – нічого страшного. До того ж руки все одно треба чимось витирати, паперових серветок видавалося по одній половинці на відпочиваючого. Та це все дрібниці, скажете ви, от зануда! Згодна, якби ж хоч отого гастрономічно-соціалістичного принципа не було: сніданок з”їж сам, обід розділи з другом, а вечерю віддай ворогу. Якось після чергової убогої вечері, яку, мабуть, ще з кухні передали нашим невідомим ворогам, чоловік не втримався і подався добувати їжу, як первісний вождь племені печерних людей. Мамонта не завалив, приніс з сусіднього ресторана усіляких смачних прибамбасів – наїлися, як ненормальні! Ще й місцевим представникам тваринного світу залишилося. До речі, братів наших менших, переважно котів і собак, на території тої санаторії було не один десяток. Я дуже люблю звірів, навіть більше, ніж деяких людей. Мабуть, відповідальні курортні товариші також. Але ж треба знати міру. Не впевнена, що вся та чотиринога братія має щеплення. Та й „дорогим гостям” може бути непереливки. Сусідка по корпусу, якій не пощастило з поверхом і дістався номер внизу, ковтаючи нітрогліцерин, розповідала, як вночі ледь не знепритомніла, коли в темряві побачила на подушці поряд зі своїм обличчям два хижих зелених ока. Уявляю, що вона відчула зі сну! А то кицюня у гості зайшла через відчинені балконні двері, ну, запросто так.
Ну, тиждень такого євросервісу з азійським ухилом та совдепівськими традиціями нас трохи втомив і ми вирішили переїхати до капіталістичного пансіонату. На третину дорожче, але воно того варте! Офіціант не тільки приносить їжу, а ще завзято виконує дрібні доручення типу: будь ласка, з”ясуйте, коли закінчать прибирати басейн. Покоївка не припирається зі шваброю о 8-й ранку і не закидує мої в”єтнамки під диван, не залишаючи шансу їх звідти витягти, а, здається взагалі людина-невидимка. А над дівчиною-порт”є я, не втрималася, провела експеримент: разів п”ять за день повз неї проходила, тільки-но підніму на неї очі, а вона: „Доброго дня!”, - і посміхається, як рідній. Ій-бо, вони мають право на щедрі чайові! І взагалі, чомусь не шкода було витрачених грошей. Може, і справді, дешеве не буває хорошим, не важливо що це – прикраси, автомобілі чи відпочинок. Ну, і якщо вже зовсім влізти в філософію, чим більше вкладеш знань в голову, вірності в друзів, любові в дітей, - тим кращий результат отримаєш, чи не так?