Метаморфози замовляннь

Надією

Бо ще не знаю покаяннь

Довірою

Бо вірою живеться

І зичиться

Й ув наданій душі не йметься

Спокутою перстечків поколіннь

А ми люблю

А ми любов'ю раді

А нас від любощів родилось і живе

І плодиться- «благослови гніздечка»

У доторку насіння…

А мене ?

Сподоб тебе мені

жовтень 2007

***

Я б згорів

Я б зайнявся сльозою рясною

І рясною б сльозою

Пожежу залляв...

Хоч б й як, ошуканець

Не в вірі з собою

Хоч би й як, але благо

Тортура моя

Підпали мене Доле

Горю і не каюсь

І в безоднній воді

Понури й не поглинь

Вознеси мене Боже

Голгофи талану

І Твоїм провидінням

І словом сповий.

жовтень 2007

***

Це мов мара

Я не люблю тебе

Відхрещуюся й тихим болем тану

А ти в удосвіт берегом морським

А ти ув-запівніччю – душо-океаном

Я знаю, що сми видумав тебе

Що ти «оленкою» в поліссі замайнешся

І звидишся й не станеш…

Сонечко черлене

сіда за море й

Воскрасає із-за океан.

Щоденна благосте мені

Я так тобі радію

Ячиш у серденьку –

І я тобі живу

Любов;ю оселившися в надії

Уже зачавши в сподіванні сина

Й нарекши сина

витязь Северин.

жовтень 2007

***

Душе мені

Чому ти кволиш полем

У косах вітер

Стужа у тобі

А я розгубено тебе шукаю

Й шепочуся –

Верни мене мені

Верни собі це богатиське тіло

Верни осоння богатирських меж

Я потопаю, й ти вже віддаєш повітрь крилані ,

Але ще брунькою - зачіпкою живеш

У цім шаленім тілі

А воно звучить тобою

І згадкою про тебе ще звучить

Не позволяй ми зброї до двобою

Я – грудь і серце

Долі! Меч і щит

Жовтень 2007, Київ

***

Замрійсь, дівчино, доторком перстів.

Неправедністю почуттів замрійся…

Воздай собі! – в нарочності нагій

Самою правдою. Й сльозі довірся!

І поцілункові не стане навіть Неба,

А Небові не стане каяття

За цвіт жасмину

І за цвіт: «Не треба…»,

За цвіт долонь, за цвіт: «не руш!»,

За цвіт очей…

За подих, за душі непевну мрію,

За крок!

… пророчить: « Азъ бћду воздамъ»

Й рушає долею в життєву веремію.

А там –

лиш доторком : спасенним – рай!


Київ, 2004

***

Плинно, плинно,чуєш, плинно

осінь підступа

І невинно зойк невпинний

В сутінках згаса

А у літа струконогий обріїв втікач

В сонця трапив павутину

І межи невдач

Стишив ходу колисанням

Хижих-хижих мрій

Від Марії – до світання,

Сонце – твій...

«Хто від маківки до п"яток

для любови здавсь» -

усміхає п"янкуватий

між каменів Спас –

Спас останній після яблук,

після павутиннь

У розламані бруківці –

Квітів тлін

Відень, 2001

***

Милуй мене чужою мрією

Я вже своїй - не сила ймити

... якоюсь звроченою силою

спинає жити...

А може, Господи твоєю є...

А може , Господи, тобі...

Знаходся, Доле, оповісти

Мої гріхи

***

Твоя благословенна пядь

тяжка

смиренним воля

і безвісти струнка рука

през душу лезом суїть школе

Уже у полі не один

У бороні ще й одинокість

Страхи Страхи Страхи Страхи

Хоруґвами вічетріпочуть

Ой лишенько ясних думок

Щокрок що крок що крові повінь

Здимаються в живий танок

Розпука тоне

Йшов у чотири сторони

І в себе хіба трішки

Всевидства владні хороми

Циганські хутконіжки

Відень, 2002

***


***

Поезія, як сенс свічи - горіти,

що оплавляє віск,

що опаляє світ,

в якому рій жаги несамовитих

думок та провидінь -

Лягають у фортеці феєрій,

де „свіло сходу" висвітить фантоми,

і мур єси - для подолання зору.

І довгий дзвін степів під свист стріли...

Та відступає віск на ґрані із вогнем,

та відступає світ на ґрані з несказанним.

Лишається палац у пломенінні веж,

в якому розум - тінню драгомана.

І ритм у скронях - начеб-то приспів

до закликання благодати Неба,

І перст вгорі - що начеб-то й не смів,

але переступив пороги себе.

3.4.92