Кохання пiд снiгом. Вже пiд снiгом

Чи завжди навесні так добре? Не пам’ятаю вже. Пам’ять не та… Чи може це виняток, якого хтось замаскував під звичайне явище, ніби так було постійно? Хто знає… Люди люблять обманювати як один одного, так і мене. Здається, що так повинно було бути завжди. Якби не так, то чи існувала би ця краса? Хто б зміг придумати таке? Творець? Бог? Батько Ісуса, Крішна, Аллах? Та яка до біса різниця? Це все одне й теж, навіть той Біс.
Кажуть, що людина створила собі Бога сама. А людину хто створив? Люди, чому ж ви не пам’ятаєте, хто вас створив? Навіщо ви собі вигадуєте різне? Хто ви? Які ви насправді? Люди? Звучить аж занадто гордо.
Хтось з вас шукає, а хтось – запитує інших людей. Дехто знайшов, а я – втрачаю. Втрачаю всіх вас. Тепер ви – це лише я. Ну що ж, дорогенькі, насправді ви не такі вже й погані…

Це був сніг. Світлий, холодний, але не справжній. Ну який може бути сніг в травні? Сніг. Так, він із води, він впав з неба. Такого похмурого і непривітного неба, у якого, мабуть, стрес. Ще тиждень тому воно раділо близькості літа. А зараз – кидає на землю сніг. (Дєпресняк!)
Із гілочки розквітлої яблуні впав шмат снігу. Цей уламок холоду зірвався із біленьких квіточок дерева, які повинні були стати невдовзі пишними плодами. Та чи вдасться це їм тепер?

Швидкість. В казках богатирі ростуть не днями, а годинами. Квіти теж ростуть швидко, але їх сила – не у міцності кісток і потужності м’язів. Їх сила – в красі. Швидкій та осліпляючій.
Для них час проходить швидко. Спочатку це подобається як їм, так і всім, хто їх помічає. Весна: швидше б усе розквітло. От вони й намагаються своїм струнким та пружним тілом вирости як можна вище. Саме для того, щоб коли вони розквітнуть, їх помітили. Яка з них буде користь красивих та пахучих, якщо за сірістю (чи то пак, зеленістю?) банальної трави їх не буде видно?
Але потім час йде не на користь. Краса тільки в’яне, а час летить все так само невпинно. Час. Для цієї квітки він був найкращим другом. Вона ще не зовсім розкрила свій бутон. Ще трохи часу їй не вистачило. Та незважаючи на це, квітка насолоджувалась своєю дружбою. Вона була прекрасна.
Сніг… Той самий сніг, що падав із яблуні. Він впав точнісінько на цю квітку, навколо якої росло безліч схожих на неї настільки ж красивих та молодих.
Час робить свою справу повільно, але існують ще й випадковості. Шмат холоду та прикрості впав на бутон і своїм ляпасом змусив його відкритися. Дивно, але немає смутку. Дивно, тому що насправді саме цього квітка чекала. Чекала би ще довго, але сніг допоміг. Наче б то все добре, але всередині дещо неспокійно. Ні, насправді, все гаразд. Життя прекрасне. Нарешті воно стало наповненим. Що це? Почуття? Так! Мабуть, він того заслужив. Сніг, ти зробив дещо таке, за що потрібно віддячити. Нагородою буде кохання. Ти того заслуговуєш. Я тебе кохаю! Це прекрасно, чи не правда? Кохання – ось що наповнює життя! Снігу, милий, чому ж ти мовчиш? Що? Невже ти..?

Яка прекрасна квітка! Навколо сірість, мокрість та холод. Лише це створіння прикрашає світ. Її потрібно зірвати. Вона не протримає тут довго. Це якесь божевілля: зима серед майже літа…
А вона єдина із розкритим бутоном серед всіх! Так і вабить. Краса! Краса? Кохана! Зірву цю квітку для неї – коханої. Хіба кохання – це не світла надія людства? Хіба кохання не врятує людство? Йди до мене, моя зелена красуня!..

Людство! Людство! Розпатякався звірюга! Чи ти не бачиш, що руйнуєш МОЄ кохання? Снігу, милий, я вмираю, але я кохатиму тебе вічно.
Сніг не міг відповісти, але його думки розривалися на всі боки.
Дуро! Ти вмираєш і скоро тебе не буде. Як ти можеш казати про вічність, коли вона скінчиться для тебе через декілька днів? Ти кохаєш? А я цього не просив. Чи ти забула? Я тебе вдарив своєю холодною сніжною рукою. А ти мені віддячуєш? Дарма…
Він тебе зірвав. Заради чого він вбив тебе? Кохання… Які ви всі нецікаві, але разом з тим кумедні! Його вбиває його кохана, бо він заради неї видерся у холод рвати тебе. Він вбиває тебе. А ти тепер вбиватимеш мене, бо не дочекаєшся від мене добра і почнеш мститися. Але мене не знищити. Можна лише розтопити. Тоді я розтечуся по всій Землі. Це мій світ, мій дім. Немає для мене ніяких галактик, зорь та іншого.

То хто ж все це створив? Той хлопець, що зірвав квітку? Чи та, що розквітла раніше за інших? Чи може та, заради якої знищили прекрасне створіння? А чи не той, кого створили ті люди – їхній Бог? Чи може всьому причина сніг? Саме він, холодний та світлий казав правду.
Люди в якійсь мірі творять і себе і світ, і свого Бога. Так, без них було б не цікаво. Але все це існує завдяки мені – Землі. І навіть якщо я втрачу вас, ви будете лише мною. Під снігом, потім – під водою. А потім не стане й мене, бо я існую зараз такою лише завдяки Сонцю, але й воно не вічне…
Не кохання шукайте під весняним снігом – любові. Не любіть – живіть любов’ю. Можливо від цього вам стане легше. Це ваш вибір. Ви також можете знищити мене, а разом з тим – себе. Майже так казав Заратустра. Заратустриця. Устриця. Крицева. Все. Вже все.

22.04.05