У снi та наяву

Цвіт яблуневий опадає,
На землю килимом лягає.
Сусіди кажуть : “Я гуляю...
Скажений, бо весна.”
А я цнотливий навіть в мріях,
Я й закохався б, та не смію ...
І не в рядки, що душу гріють,
А в ту, що інколи у снах.
 
Сонні мандри нічні
Нагадали дитинство замріяне.
І краплини роси,
Мов віночок, рожевою рутою.
Спів дощу навесні,
Теплий сміх, гарним ранком навіяний,
Ніжний дотик коси,
Майже зовсім жінками забутої.

Дозріли яблука рум’яно,
Важкі гілки додолу тягнуть,
Сусіди кажуть, що я п’яний,
Що видає лице.
А я, як скельце, весь прозорий,
Смішний, веселий і бадьорий.
Та ні про що це не говорить,
До того ж, і не вада це.

У сусідів не горе,
Вони не цькують і не лаються,
І кортить цілий день
Мою п’яную лайку почути їм.
Де ж ти їхняя доле ? –
Надія на радість ламається,
Ні душі ні пісень...
Невідомо навіщо забутої.

Настане час збирать каміння ...
Докори серця і сумління
Зітруть із пам’яті насіння,
Залишать лише плід.
Сусіди вже не заважають,
Не дістають, не ображають,
І тільки сни попереджають:
“Вагатися не слід.”

Сивина, наче сніг,
Зорепад міркувань і вино на стіл,
Добрі дії мов повінь,
Турботою серця обплутані.
Чути радісний сміх
Він лікує людей від самотності...
Додає їм любові,
На щастя, не зовсім забутої.