Два серця, двi долi

Відчувати – це не значить кохати;
Слухати дощ і вміти прощати.
Горять мости і ти прагнеш збагнути
Чи зможеш кохану людину забути…
Падають краплі чи сліз, чи дощу,
А серце кричить: «Не відпущу».
Руки здіймаються у сиве небо,
Чому невблаганна доля до тебе.

Питання народжують спалахи грому,
Ти йшов би край неба, аби не додому.
Злетів би у темряву, лише б сховатись
Від тих очей, що не хочуть прощатись.
«Щоб не відчувати провини й болю
За долю людини, яку не люблю…»
Сховатись від слова, що зветься коханням,
Бо страх постає перед її визнанням.

Обманити – це не значить зізнатись,
Не визнавати свої почуття намагатись.
Відпустити – не значить забути,
Не вирвати з серця і не повернути.
У річку одну двічі ти не ввійдеш,
Та хто його знає, коли це збагнеш.
А поки в дощі ти шукаєш утіхи,
Із вітром гуляєш, що кличе на стріхи.

Годинами смутку дні набридають,
А ночі туманами сни застилають.
Та знову і знову ти бачиш в них очі,
Що запитають тебе серед ночі…
Кому ти дошкулити хочеш мовчанням,
Давно вже прийшов кінець сподіванням.
І маревом мрії сплітаються в коси
Надії тендітні і люті морози…

Ви бачитись зможете тільки вві сні,
Де будете різні: веселі й сумні.
Та збудить проміння, сонце в світанні
Вам нагадає про марні намагання
Вернути минулого втрачені роки,
Бувають важкими життєві уроки.
Тож варто, мабуть, довіритись долі:
Жити, любити і бути «на волі»…