Зрання вечорило

Зрання вечоріло,
На снігу блищали краплинки забутої води.
Сонце, низько так висіло,
Маскуючи небесної сірості ряди.

Тріскотіння снігу,
Зривало тишу навкруги.
Все танцювало дзигу,
Незважаючи на полярність зими.

Все сліпило і блищало,
Все наче гралось у погоду.
Ось воно, наче викликало,
А тут – не давало згоду.

Зима – розрізана навпіл,
Нагріта прохолода.
І вже накритий стіл
Із словесного льоду,
Та гості не з'явились.
Мабуть замерзли чи втомились,
А може холодом нагрілись?

Зрання вечоріло,
Стіл танув потехеньку.
Весна дмухала на тіло,
Оживляла душу стареньку.

Стіл повністю розтанув,
Зима понурено пішла.
Святкування зір не глянув,
Найбільше свято – є одна.
Одна вона – зима.

Пригнули дерева її струнку ходу,
Вслід летіли образливі слова.
А вона лиш знала: „Я знов прийду!”
Все ж любов її права.

І пролетіли знов роки,
А вона з любов'ю поверталась.
І знов її м'яли всі боки,
Та вона не ображалась.

„Карма – то не правда”, -
Так думалось її.
„І сніг же ж то не крейда,
В нім не існує колії!”

І зрання вечоріло,
Кришили люди всі образи.
І сонце, як завжди, низько так висіло,
І виконувало зими накази.

Сніг йшов і танув, знову йшов,
Все текло назустріч.
Новий рік на п'яти наступав,
Всі кохали нову ніч.

А зима сміялась і раділа,
Вона не вміє пам'ятати.
Вона не сіра і не біла,
Вона вміє покохати.

І знову день, і знову рік,
І знову вік.
Знов тисячоліття.
Все ллється сніг в потік,
І все страшні страхіття.
Люди змінились,
Проте не змінилась не любов.
Люди б'ються, як бились,
А сніг йде, як йшов.
Незмінні подихи земного,
Незмінний погляд в далечінь.
Всі шукають складного від простого,
Всі ховають власну тінь.
Лиш зима одна радіє,
Як колись.
Когось морозить, інших гріє,
Ще когось підіймає ввись.

І зрання, знову вечоріє,
Тиша прагне ламкого звуку снігу.
Хтось, як завжди, трішки ще помріє
І зачинить цю нікчемну книгу,
Під назвою: „Життя”...