Остання п сня про нас

Заходь, - прошепотіла я.
Ти увійшов до кімнати, до мого серця. Розбитого та нещасного, виснаженого нікому не потрібним коханням, до тебе, любий мій, тільки до тебе. У кімнаті стало холодно, а це був зимовий вечір. Я впала у відчай - ти прийшов до мене. Навіщо? Невже зігрітись? Ото вигнати б тебе на вулицю, й мерзни там, бовдуре, ані мозку, ані серця у тебе! Не переймайся, не зважай, все одно кохаю тебе скаженою кривавою любовю, що аж з вух лізе. Не помічав? – воно й не дивно, я завжди здаюся спокійною людиною, особливо поряд з тобою.
- Увімкни музику, - просиш ти. Я вмикаю клятий компютер, чорт би його взяв. Ставлю вінамп. Що слухатимемо?
- Нема різниці, - відповідаєш.

Я йду на кухню зробити тобі чаю. Не тому, що кохаю тебе, не тому, що хочеться почути твоє „спасибі”, ні. Тому, що не можу сидіти із тобою поруч. Надто сумне те сидіння – мовчазне, важке... А ти залишайся – слухай музику, грійся та роздумуй, над чим хочеш (або можеш).

Коли я повертаюсь вже з чашкою чаю, бачу – ти лег на диван й дещо задрімав. Гарна картинка, навіть занадто гарна. Отак би сфотографувати тебе, й поставити фото у рамку. Й підписати – мій коханий.
Та який коханий? Я про тебе більше гадощів наговорила, ніж про своіх ворогів! І після цього ще кажу, що кохаю тебе?! Боже, от я дурна! Та як я, така розумна, гарна дівчина – втріскалась у такого як ти? Якесь безглуздя, справді. Але люблю тебе. Так, трохи зневажаю, але ж є за що! Не просто так усе це! Так, можу про тебе погано казати щось, плітки розпускати, сміятися з тебе – та це все – лише маска, яку я одягаю. Мої справжні почуття зовсім інші. Спитаєш, навіщо я ховаюсь? – Та я сама вже не знаю. Так, звичка, та не більше.

- Я принесла тобі чаю, - кажу.
 Ти розплющуєш очі і з дуже правдоподібною вдячністю береш чашку ,дивлячись на мене.

Ми мусимо поговорити.
Сашку, ми мусимо поговорити.
У мене до тебе є розмова.
Знаєш, я давно вже хочу з тобою поговорити.

Як же це сказати?
Або ще зарано? Так, мабуть, краще зараз промовчати. Пий собі свій чай, та слухай пісню. Не буду відривати.

Ото памятаю, як чекала на тебе цілих кілька місяців. І де ти тоді подівся? А потім, коли повернувся, знову те саме – сходи, пиво, гитара, розмови, та ніякого кохання. Мені дещо моторошно згадувати все те, не знаю, чому, але страшно.
Перегортаю сторінки щоденника, і майже усюду бачу записи про тебе, твоє імя, аж сум бере. Вбила я ще тоді собі у свою дурну голову, що ти мені потрібен,от і досі страждаю. Бо ти якийсь недосяжний, немов абонент з вимкненим мобільним. Якийсь ти, Сашку, неправильний, усе в тобі якесь погане, нелюдське. Так, гарне слово підібрала – НЕЛЮДСЬКЕ. Може ти не людина? Може, якийсь демон? Спокусник бісів, і звідки ти взявся у моєму житті? Жила собі, лиха не знаючи, любила когось, зустрічалась із кимось, гуляла, а тепер що? А тепер ти сидиш навпроти мене і пєш чорний чай. А я дивлюсь і очей відірвати не можу. Не можу погляд від тебе відвести – дуже красивий ти.

- Давай вийдемо покуримо.
- Давай ,- погоджуюсь я.

У тебе хоч цигарки є? Та що я таке питаю, звісно, що нічого у тебе немає. Такі як ти завжди все клянчуть у тих , хто добре до них відноситься, хто любить іх. Чхати на все, я дам тобі цигарку. Я тільки хочу, щоб ти побув зі мною. На ,кури на здоровя, травись, дитинко, травись, коханий мій!
Ми стоїмо і куримо. Завязується якась дурна розмова, коротка та ні про що. А хіба ж з тобою, дурню, можна нормально спілкуватись? Ха , насмішила сама себе! Та звісно ж, можна! Я навіть говорила з тобою на якусь розумну тему. Було те один лише раз, та все ж таки було!

Питаю себе – чому ти завжди такий чужий, такий далекий? Стоїш наче тут, поруч, я бачу тебе і можу доторкнутися, але не відчуваю тебе – твого тепла, твоєї душі. Може, в тебе немає душі? А що, дуже схоже на правду! Поставити б отут смайлик, але не хочеться – не смішно усе це. Було б це жартом – поставила б, а це правда. Болюча, страшна реалія.

Цікаво, чи я тобі хоч трохи подобаюсь? Ну, хоч трішечки! Напевно ,що так. Й на тому спасибі.
Дивлюсь на тебе. Стоіш, високий та стрункий, гарний колір волосся. Красиві очі, але якісь неглибокі, наче на фото. Гарні риси обличчя, губи. І невже це – все, що мені у тобі подобається? Та ні, не вірю, не може цьго бути. Не вірю. Все ж, щось є ще. Може, образ поганого хлопця? Чи це твій музичний талант? Так, мабуть він. Я обожнюю хлопців із гітарою – це дуже сексуально, на мій погляд.


Пропалене повітря. Вечір без тебе – тільки сигарети й музика про любов, та думки. Гей, а може, тебе взагалі не існує? Я не бачу і не чую тебе, то може... не завадило б вийти, трохи розвіятись, але так не хочеться! Зупиняє думка ,що повернусь знов до своїх пустих трьох кімнат, та залишусь знов сама зі своїми думами про тебе. Скільки ж тебе чекати ще? Хвилина за хвилиною, наче краплі з крану у ванній, тече час. Тече життя, моє життя, розумієш?
Між любовю та ненавистю до тебе ,отак я живу. Живу уві снах, в інтернеті, в музиці. Чому? Бо там є хоч трохи тебе, а тут, у реальному житті, тебе немає для мене. Я – ось вона, відкрита і готова прибігти до тебе, щойно ти покличеш мене, де б ти не знаходився. А ти де? Чортзна де, десь же ти є!

Чуєш, давай повернемо назад цю весну, це літо!... Це б могло допомогти нам.
Колись влітку мені наснився сон про тебе. Я впала у море й почала тонути, але не відчувала нічого поганого. І раптом чийсь голос звернувся до мене.
- Ти повинна врятувати одну людину. Ту, яку ти кохаєш. Будь-якою ціною, але ти мусиш це зробити.
І я одразу ж зрозуміла, що йдеться про тебе. Хтось врятував мене, витягнув з води, і я прокинулась. Того ж дня до мене прийшла Аня, і я їй розказала це, не сказавши лише те, що це ти. Та вона невірно зрозуміла мій сон, сказала, що мається на увазі вона. Хм.. невже усім так хочеться бути кимось врятованим? Можливо. Та мені теж хочеться. А потім я розказала Аньці, що мені якось наснився ти. Вона здивовано та разом з тим якось дивно подивилась на мене. Не знаю ,що вона тоді подумала, та мабуть якусь дурницю.

Сашку, сашку, я помітила, що деякі хотіли б опинитися на твоєму місці. Вони заздрять тобі, хочуть бути схожими на тебе – хоч трохи, а ті, у кого це не виходить, починають засуджувати тебе, звинувачувати у чомусь. Мені, звісно, байдуже, а тобі – тим більше!
Такі безглузді мрії!... але як це було романтично – лежачи на схилі ,на прохолодній траві, та дивлячись на вечеріюче небо, думати про тебе. Мріяти, згадувати.. а як красиво я плакала тоді, почувши ту пісню.. Романтика, справжнісінька й настільки сумна, наскільки вона має бути. Та це – все, що було. А інше- то мрії, та почуття, що перетворюються на мрії. Якісь сподівання... Такі наївні, але такі чудові! От якби ти мені зараз подзвонив, і я б почула твій голос. Було б чудово. Або якби ти зайшов за мною й покликав піти пройтись – теж гарна ідея ,як вважаєш?
Мені так самотнью і сумно. Я б усе на світі віддала за те, щоб побалакати зараз із тобою. Та нікому воно не потрібно – оте „все на світі”. Всім здається, що воно в них й без того є. Помиляються, напевне.

Ми з тобою втратимо колись все. Втратимо кохання, щастя, не буде ні минулого, ні майбутноього. Залишиться тільки секс і рок-н-рол, як у тій пісні, що колись була для мене наче повітрям, майже життям (принаймні, його синонімом). Головне – що, може, тоді ми знайдемо один одного – нещасні, виснажені, розчавлені життям і ображені богом (а насправді самими собою), ось так і зустрінемось.
Мені нічого про тебе написати. Нічого сказати тобі. Нічого немає. Не тому, що не залишилось, вмерло, просто дуже мало часу я була з тобою. Це ж тільки мрії, а не дійсність, а писати про мрії я буду лише у щоденнику.
А ти знаєш, що я про тебе пишу? – НІ. Не знаєш. Стільки людей у світі, мабуть, не знають, що ЇМ присвячені чиїсь відверті вірші, оповідання та мабуть романи. Живуть собі, нічого не знаючи – ані чужого болю, ані сліз, ані надій. І у цьому незнанні – їх прокляття. Парадокс? Так. У тому, що можуть жити, незнаючи цього, а ті, що пишуть і присвячують, можуть жити із усвідомленням даремності своїх зусиль, хоча пишуть – „не можу без тебе жити”. Все ми можемо. Можемо жити без усього. Не можемо лише змінити нічого, і то, не завжди. Іноді маємо можливість, та не користуємось єю.
Та якби хтось сказав тобі, що якась „...” пише про тебе, не повірив би. Прокричав би (бо боїшся чужих почуттів) :НЕ ВІРЮ! НЕПРАВДА! А де ж вона, та правда? Та зірка, за якою женуться люди, наче скажені, наче хворі, де? Похована у чужих серцях, між уламками, що залишаються після катастроф. А найбільша катастрофа – кохання. Кохання – це й є та сама правда, зірка, мета й смисл життя.
Вбий кохання – і зітхни спокійно. Але це жорстоко. Для мене ,принаймні. Ти може вже давно вбив у собі зародки почуттів, а я не можу. НЕ ХОЧУ!!! І не стану цього робити. Нізащо.

Слухаю таку лабуду, попсові ритми із відверто ідиотськими текстами. Уперемішку із нормальною, „якісною”, музикою, слухаю оцю „дешовку”. Навіть мати шуткує з мене, та мені начхати.
Я у всьому знаходжу тебе. Читаю гороскопи для твого знаку, із завмиранням серця і потайною надією проходжу щоразу коло твого дому та навіть по вулиці, де ти живеш. Коли було ще тепло, вешталась там цілими днями із думкою, що, може, побачу тебе. Та хоч на мить, хоч якось... То був марно втрачений час, але як я тоді жила цими надіями! Це було по-своєму весело і цікаво.
А той вечір.. Щось із самого початку вивело мене з себе. Я сіла, нервово закурила (ні на мить не розстаючись із надією побачити тебе), думала про щось, мабуть,про тебе,як завжди. І раптом побачила тебе. Я думала, що в мене інфаркт трапиться! Серце оскаженіло, спочатку завмерло на кілька секунд, а потім із такою силою забилось, що аж в очах потемнішало! Який був вечір! Не перестаю досі згадувати його. Справжній вибух! Ми сиділи поруч, і я весь час думала, що це найщасливіший вечір у моєму житті. Дякувала Богові за цей подарунок, й досі дякую. А потім – прощання, сумно стало, хоча сиділи допізна й балакали, потім – якась дурна розмова у парадній, та не з тобою. А ти ще спитав, де я живу. Як я раділа! (Так, ніби ти запросив мене на побачення). Смішно, мабуть, читати усе це сторонньому чоловіку, думає – малолітка закохана пише фігню зі своєї дурнуватої голови. Та може це й так, але ж для мене це так важливо! Усі ці хвилюючі дрібниці... Я памятаю всі твої слова, усі рухи, наче мене чекає іспит з якоїсь дивної науки (а чи не зветься вона КОХАННЯ?). А що, я впевнена, що заробила б пятірку, та ще й з плюсом! Жарти.. все це жарти.

Що мені робити? Я можу зараз написати тобі та зізнатися тобі в усьому. У коханні ,у тому, що стежила за тобою та розпитувала таємно твоїх знайомих про тебе, у тому, що чекаю на тебе до сих пір. А що мені буде з того? Твоя здивована відповідь (або ж мовчання), чи недовіра, чи ще щось. Раніше хотілось напитись. Та що той алкоголь? Короткочасне забуття.. навіть трамадол знеболює краще та надовше. От я й навчилась терпіти цей біль, навіть полюбила його. Як нерідну сестру.
Ні, я не стану тобі писати, не стану нічого пити. Мені потрібні інші ліки. Мені потрібен лише ти. Хоч трохи тебе. Хоч грам, хоч крапля, байдуже. Одне твоє слово, сказане мені, один погляд, звернений на мене – це наче разова доза ліків.

- Заспівай мені, будь ласка! – прошу тебе.
Ти береш свою гітару і починаєш щось наігрувати. Незнайомі аккорди, але ти – мій бог, ти граєш їх, і зараз хай вона грає.

БОГ? Ти – бог? Ні ,ти навіть не диявол. Ти навіть не людина. Ти і я – уламки чужого болю, шматочки лиха. Нам неможна бути разом. Нам нудно чути чиїсь повчання, зітхаємо і думаємо, як скоріше піти. Нам нічого не треба, нічого конкретного, нам потрібні ми самі. Мі загубилися десь, у темних кутках, холодних та сирих. Ми – каміння ,розкидане по світу. Ми – тіні тих, ким нас хотіли бачити батьки. Наша заповідь, неувсідомлена, існуюча на рівні підсвідомості, - не люби, бо цим хтось скористується. Нова релігія? Можливо.

Ранок. Початок нового дню. Бігу перевірити, чи не прийшов ти ,чи не залишив листа, хоча б з декількох рядків. Пусто. Сумно. Та ні, не сумно, - звично. Ніщо мене не здивовує, ніщо не пригнічує. Я черствію. Втрачаю себе, втрачаю серце, сльози, тільки не надію.

Колись, мабуть, зустрінемось із тобою. Не впізнаєш мене одразу. Ніби ще вчора сиділи і передавали пляшку пива по кругу, а тут – бач, а дівчинка виросла, погарнішала, і вже нізащо не здогадаєшся, що по вечорах вона слухає брудний тінейджерський панк-рок і згадує із тоскою і сумом про тебе...