Ваньку, проза

А надворі падав Її улюбления дощ, який не вчухав...
Вони поїхали до центру – більярд, кафешки, прогулка і додому – і знову секс, і очі Його ставали блакитними. Він наче був не з Нею, Його думки блукали десь далеко, він думав про роботу, про життя, а от те, що Він думає хоч на хвильку про Неї – хоч вбий, Вона не бачила. Не бачила, та всеодно цілувала Його довгі вії, водила пальцями по губах, кусала вушко і ниряла в аромат Його волосся.
Дзвонила ЇЇ сестра і благала аби Вона не закохалася у нього. Та їй відказала: « Та ні, не хвилюйся, тут повне розчарування...» Вона промовляла ці слова, а сама сиділа біля Нього і щосили тягнулась знову поцілуватись. Поклавши трубку, відчула, що серце кричить: « Вже пізно! Закохалась...» Сестра благала Її про те тільки заради неї ж самої, знаючи як важко переживається Тією кохання і розлука, а особливо нелюбов...

.........Цілувала кожну клітинку Його тіла і думала: «Бог дав, аби тільки не забрав. Бо на цей раз я точно збожеволію. Бог надав мені шанс бути щасливою, відчути себе потрібною і коханою. Як зберегти тепер цей шанс?.. А якщо я для Нього лише іграшка? Якщо Він не хоче мене кохати? Або просто не хоче...» Він був тілом з нею, а душею... Вона не знала, де Він був душею...
Коли тільки приїхала до Нього, сказала, що хоче на зАмок. Тож треба їхати... але ні... Вона відмовилась, бо хотіла бути найближче до Нього і подалі від всих людей...


... Він хотів Її, а вона бажала Його. Його двічі викликали на роботу, а Вона чекала, нервово вбивала час, миючи посуд і прибираючи ліжко після бурхливих сцен. Він нарешті приходив, на Її очах були сльози, яких Він не бачив. Вони дивились фільми про янголів, які Їй так подобались. Він назвав Їі «Ангелом» і Вона ладна була враз віддати все, що мала – і своє яскраве життя, і безглузде існування, і навіть саму себе – все віддати, аби Він Її кохав...
Та ось близилась година розставання. Таксівка і 40 хвилин до залізниці. Ніч, Він тримав Її руку і спав ( чи просто робив вигляд, що спав), а Вона, схилившись до Його плеча, плакала, безупинно ковтала сльози щастя і наближаємої розлуки. Водій таксі, наче спеціально, вмикав пісні про кохання і відстань, і каву, що Вони любили. І ось вокзал, Він нервово курив одну цигарку за іншою, а вона вже на пероні побачила розмиту туш під очима, яка потекла ще в таксі. Швидко витерши сліди (не хотіла, щоб Він їх бачив ) розуміла, що вже пізно і Він помітив Її сльози.
Четверта платформа, сьомий вагон. Вона Його цілувала, не зупиняючись, а Він поспішав на роботу. Час розлуки...
У Неї знову заблищали очі. Щоб знову не заревіти, ще раз поцілувала Його ( від поцілунків вже боліли губи у обох) і піднялася у вагон. Вона не бачила як Він пішов, але дивлячись на пусту платформу, вже не стримувала себе, Його немає поруч, тож можна дати собі волю. Плакала, мов злива. Мобільний покрився солоними краплями, а на екрані майоріли слова:
«Вже їду... вже сумую... вже хочу зупинити потяг... Цілую гаряче!»

Також Вона думала про записку, що залишила у Нього на столі:
«Ти подарував мені 2 чудових дні,
можливо кращих в моєму житті...
Не хочу, щоб все закінчилося...
Не хочу тебе втрачати...
       Твоя Україночка»

Чи знайде Він її, адже Він такий неуважний до дрібниць? Їй навіть це подобалось у Ньому. В голові лунало: «Я хочу бути для Нього... Я хочу бути для Нього... хочу бути для Нього...»

Нове страждання, нове безвідповідне кохання. Можливо Він і хоче, щоб Вона була з Ним, та боїться відстані, перспекиви, а особливо ( мабуть, як і всі хлопці ) постійної близькості, втрати бажаної вільносі і самостійності.
Цю історію ніхто не знає - ні кращі подруги, ні кращі друзі, ні сестра, ніхто, крім усіх, кого Вона не знає... Тільки Вона вечорами мріє, що колись все покине і утече з Ним в якусь Канаду чи Італію...