Той холод віє звідусіль,
А хочеться хоч трохи сонця:
Тепла, щоб душу міг зігріть,
Проміння – те дає надію,
Що є за, що на світі жить.
Здається, хочеться втікти
Від людських докорів далеко,
Туди, де квіти запашні
Ніколи не зів’яли в тебе.
Росли, цвіли, красой кохали,
Тебе у небо б підіймали.
Ось знову паросток саджаєш,
Хоч інший – все одно плекаєш.
Та зміна поглядів далеких
Вже топчуть пагони слабенькі.
І замість сонця – людські очі…
Залізом кришать пелюстки,
І ти все глибше їх ховаєш,
Від хижи вітрів захищаєш.
Зiвялi квiти
© Copyright: Ольга Кель, 2008
Свидетельство о публикации №108011403741
Свидетельство о публикации №108011403741
Рецензии
Это стихотворение как будто труднее, глубже остальных...
Евгений Багашов 23.01.2008 02:58 • Заявить о нарушении
Евгений Багашов 23.01.2008 02:58 • Заявить о нарушении