Стихи о племенах и знамёнах

(17 – 18) СТИХИ О ПЛЕМЕНАХ И ЗНАМЁНАХ,
малороссийским наречием написанные

1

Жодної не бачу причини
Братися за шаблю, турчине.
Як ми в Києві тобі раді,
Нам зрадій в Цареграді.

І з тобою будьмо здорові,
Жиде мій, сусіде та брате, – 
Християнського немовляти
Ти ж не питимеш крові?

Ми ж, ти, мабуть, знаєш, Овраме,
Від одної дурної прамами,
Що послухалася гадюки, – 
Вибачайте, онуки!

Ось відтоді й кояться біди,
Одне одного кривдять кревні,
І врятовані, навіть, не певні,
Що врятовані, жиде…

А з тобою, ясний москалю,
Як же нам та не дати ради!
Сам на неї сідницею сяде,
Хто вигострює палю.

«І» чи «И» вимовляти в «пиві» – 
Не від того на штанях плями,
А кохатися з москалями
Можна й слід, чорнобриві!

Батько за Незалежну й Вільну – 
Чи сваритися з батьком сину? – 
Я ж усе-таки за Єдину,
Гей та ще й Неподільну.

На скрипках риплять западенці – 
Не тієї слухай музики:
– Слава, Йване! – Слава навіки! – 
Нашій Матушці-Ненці!

Взагалі ж за одненьку риму,
За новеньку «Європі» до пари – 
Ой, не жаль мені того Криму:
Повертайтесь, татари!

Іле коштує «ваше-наше»,
Розкажи мені, пишний ляше:
Як усе купівля та продаж,
То і гонору шкода ж!

«Думи-думи» та «Куме-куме»
В географії хто кумека?
Десь паризькі пахтять парфуми,
Справа Рим, збоку Мекка.

Дядько руки заклав за спину,
Тяжко важить камінна роба.
Вболіває, бач, за Вкраїну,
Споглядає спідлоба.

Вуса є, та йому потрібні,
Як у того Перуна, срібні.
Згодься, хто свідомий та щирий,
То ж ганьба, що він сірий

(Як у хліві сіна жування,
Ті, присвячені Кобзареві,
Вшанування та віншування,
Березневі, травневі…).

Ти благослови нас, Тарасе,
Племені не знати та раси.
А не схоче – слухай, небого,
Чи ж не можна без нього?


2

Що там вивішено на свято,
І тріпоче, і лізе в очі?
Мружся, хто дивитись не хоче,
Поки теє не знято.

Ох, призводить нас до екстазу
Дієслово – згадай? – «майоріти»!
В голові мерехтять всіх одразу
Прапорів колорити.

Ой, зірчасті, квітчасті, смугасті
На державні черева паски,
Дорогі – до швидкої Насті,
До рябої Параски!

А по зливі веселка висне – 
Там і жовте тобі, і червоне...
Напинай прапори, озоне,
Щирий предківський кисне!

Ой, по зливі веселка висне,
Гусю-лебедю, кисне-водне...
Надто вже воно все незумисне,
Як той суржик – природне...

Як, Івани, Махмуди, Оврами,
Запряжемо тройки та гарби – 
З усіма сімома кольорами
Вбога будеш на фарби!

Як, Івани, Оврами, Махмуди,
Поздіймаємо, добрі люди,
Прапори до гори – вже огуди
Ні від кого не буде.

А як хто сичати й посміє,
Бо ще ж є такі різні змії,
Тим швиденько звернемо шиї:
Не співає – хай виє!

Не батіг танцює по спині,
Правда пнеться, слова не мовте:
Поле з житом достиглим – жовте,
Небо – звісно, що синє.

Що ж червоне? Вуста і вишні,
Рідина, що носять судини,
Сьомий день у кожному тижні – 
Ну, то й досить з людини.

Ой, червоні вуста і вишні,
Та варені до пива раки,
Та ще й стяги наші колишні,
Що під ними бараки.

Сон життєвий загадку витне,
Аж тремтіння дурнів огорне:
Тут – зелене, далі – блакитне,
Називається ж – Чорне.

А трава – та просто зелена.
І до чого тут радій-стронцій?
Вогкі після зливи знамена
Вицвітають на сонці.