Стихи о ветрах и о смерти

(7 – 8)  СТИХИ О ВЕТРАХ И О СМЕРТИ,
малороссийским наречием написанные

1

Лях – перекупник чужої вологи,
Що поставляє дощі атлантичні
В місяці грипні, по-давньому – в січні,
Щоб перелогів полегшить пологи,
Як просихають озера-дороги
В сонці святковім – квітневім, травневім...
Коли не так, то навіщо ти? – Не вім.

Гей, перевізнику хмар атлантичних,
Хоч іноземних, та в Києві звичних,
Не автентичних, немов кока-кола
Того життя, що шаліє довкола, –
Слухай, губатий Борео-Зефіре,
Хто ти? Чи досить ще зору в Еола,
Щоб серед вас розрізнити чотири?
Щоб вгомонити – чи ще він при владі?

Борсаються одне в одному вири,
Падає, крутиться лодійка квола,
Наче той місяць у вічній баладі,
Що поспівати громадою раді
В цьому народі... Та гойдатись годі!
 – «Сестри, – промовило серце, – й братове!
Я розлучитися з вами готове,
Тож розпрощаймося – що на заваді?
Що тобі, скажете, на перешкоді?
Я не готове до того, що стріну,
Тим-то й моліться на східну годину». –

Гей, перевізнику, – Кию-Хароне!
Ти б заспівав, поки тіло холоне,
Поки ще втягує, впавши на спину,
Теє повітря – привізне, солоне,
Ще відчуваючи землю зі споду...


2


Вітер-москаль, що з північного сходу,
Кидає снігом, неначе обпікся,
В синьо-зелену слов'янського Стікса,
Руської Лети сплямовану воду –
День у день дме, наганяє негоду.

Вітер південний турецького роду
Вже на вітрилах жене через море
(Чорне, брудне, від медуз непрозоре,
Метрів за триста – сірчане, займисте)
Від Сулейманів послання врочисте
До отаманів: кого хто поборе?

Вітер-кубанець – не жне та не оре,
Топче кіннотою, скине, розв'яже
Мокру торбину грози степової –
Ось тобі, друже, – піщані ж завої,
Зрощені з хмарами, – на тобі, враже!

Потім під ноги прилине та ляже
Велетнем-левом ласкавим, хорошим
П'яний мов сніп мамалижник-волошин,
Грива зволожена в тому Дунаї,
Де півстоліття ніяк не сконає
Риба остання – страхіття безоке.

В небо підземні підносяться соки
Через тополю, що вниз не позирне,
Бо уявляє себе неземною –
Горде піснями та старовиною,
Давнє опудало водонапірне.
Вище – орел, та ще вище – високе
Денне світило, ще вище – незмірне
Людське єство, що наступної миті
Стане в зеніті.