серце впускають, а воно цiле!

 Ти бив моє серце об підлогу свого темпераменту... Чи може характеру?Але воно не розбилося... Не тому що камінне, ні. Просто хіба можна розбити вогонь?Він горить, зігріває...Але може обпекти, сильно.Залишити слід, який не стирається...довго...
 Я створена кібер-потягом, схожим на експрес. Немає довгих зупинок...Є лише станції.. І приходить час, коли мене на станції перестає тримати Щось, і я , непідвладна, їду далі. Як не гірко, інакше не можу...Я вибігаю у останнє купе останньогов вагону, крізь пекельні муки серцево-чуттєвого болю махаю наостанок мокрою від внутрішніх сліз хусткою...але не можу зупинити потяг, що несе мене все далі і далі...
 Хто лиш здатен зрозуміти це, той не триматиме потяг на станції, а просто сяде і поїде з ним у почуття і пломенисте життя...
 Так, я страждаю від цього, але і водночас не можу інакше. Дорога, шлях, все вперед, вперед, куди кличе моя вільна кров. Як я не вибілюю обличчя, не намагаюся не засмагати, все це - зовнішнє. Я - циганка, і батько, і дід-в нас кров гараяча, шалена... Не можу не чути заклик вільного степу під запальні ритми гітари...
 Я іду, несу свій вогонь під гірко-шаленою свободою , яку ллє для циган наш Альдебаран...