Мефистофель

Він кричить у день,
Що не бачить він вогню.
Він кричить в ночі,
Що не чує темряви жалю.
А його глибокі очі,
В щосекундному болю.
І його душевні кручі
Спокусилися нулю.
Його темний бік, вагомий,
Та змирився він із ним.
І темряві відомий,
Та залишається одним.
Одним із світлом:
Він бореться із тлом,
Він бореться із світлом,
Ниряє в темряву і дном
Зачиняє усе сяйво душевного добра,
Відчиняє усе зайве нечистого і зла.
Він той, хто спокушає
Залити світло темнотою.
Він той, хто спонукає
Покінчити сиротою
Із своїм життям,
І здатися без бою
Нечестивим все “путям”.
Але і він же, нещасливий,
Жити сірістю деньків.
Він же, нечестивий,
Дитя своїх батьків.
Він повір'я жертва:
Що душа у нього мертва,
Але ж вона жива,
Хоч і злоба там одна,
Хоч і темні там жнива,
Та сутність все ж складна.
І серце він ще має,
Що на камінь схоже,
Але ж воно іще кохає,
Коли ненавидіти може.
І все ж, не гоже
Проклинати цю істоту.
Дай же ж сили, йому, Боже,
Доконати всю роботу.
І не кажіть йому – він злий,
То ваше зло.
А насправді він німий –
Він тіні тло.
Він зло, ваше відбирає,
 У вашу гру він грає:
Чим зліші ви –
Тим зліший він.
І ваше жало кропиви
Не здатне збудувати стін,
До верхівок проникання,
Лише до жовчних, тих низин
Його все проклинання.
Лише до чорних, тих долин
Ненависті бажання.
Але ж він не такий, як ви –
Він кращий.
І хоч, і син пітьми –
Та вищий:
За ваші всі думки,
За ваші ті струмки,
Що біжать до долу
І потім, падають по колу.
Тому що в нього віра є,
І шлях, з якого не звертає.
І хоч не в той бік він все копає,
Проте вірить і, як і всі, вбиває,
Проте бачить і сльози всі ковтає,
Що людство навертає.
Він сміється там,
Де людство плаче.
Він б'ється там,
Де людство кличе
На шалену допомогу,
Бо він, б'ється за свою облогу.
Він егоїст, – та це його чеснота.
Він песиміст, – та це його робота.
І те, що думає спільнота,
Йому незрозуміле і далеке.
Що йому ота дрібнота,
Його царство все ж велике.
І людство в нім, мов та голота:
Несправедливе і безлике.
А він усе оце кохає,
В своїй утопії втопає.
І він ненависть пропхає,
В серця оцих людей.
Він так цього бажає,
Як смерті Прометей.
І він жив, колись в Раю
Омережений любов'ю,
Та вірив, лиш краю,
Де лікується все біллю.
І йому не добре у Раю було,
В голові весь час гуло
І нудило щоденно,
А серце рвалося на дно.
І все йому було буденно,
Та все більше все одно.
І по ньому було видно,
Що йому усе огидно,
Що туманом, він, іде,
Що обманом, він, пряде.
І його Всевишній відпустив,
Відшукати всі свої криниці.
А він же ж себе благословив
На душевнії в'язниці.
І він знайшов свій шлях,
Та втратив Дах.
Він закохався в темний бік любові –
В ненависть до крові,
В захоплення до болі.
Він грав у людства ролі –
І в ненависті просвітився,
Та там і зупинився.
От і плаче, він, ридає,
Що лиш ненависть, він, ковтає.
І в любов, він, нишком грає,
Про людей, все ж таки, подбає.
Мільйон імен, він, має,
Та Диявола, у ньому, кожен, все-таки пізнає.