Чи це той св т, який ми створили?

Думок, зелені подихи,
Мов стріли у мозок влучають.
І всі тамтешні порохи
Із полиць змітають.
Ось, думка про любов,
Ось – про жовту пустелю,
Ось – про стадо корів,
Ось – про пахощі хмелю.
Ніякого зв'язку,
Жодних протиріч,
Знов згадав, ти, казку,
І, знов хтось біжить на поміч.
Хтось глянув в твою маску
І з страхом втікає пліч-о пліч;
Серце ж сягає його дна,
Ховається в страхітті.
І колись, може, хтозна,
В майбутньому столітті
Впаде страху борона
І люди, повернуться до людського,
Повернуться до людей.
І від розуму міського,
Залишиться, ще сто дверей,
Що ведуть за межі над-розуму,
За межі радості марнославства.
І не залишиться підтекстів за соромом,
І зникне камінь блюзнірства.
А думи сумні, летять вороном,
Летять без свого чорного багатства,
А думи сумні, пливуть човником,
Пливуть без Посейдона братства.
Посейдон сливе ж самітником,
Під водою вся його паства.
Вони знають всі таємниці,
Що люди втопили у воді.
Вони знають всі темниці,

Що люди сховали у собі.
І кохання подиху живиці
В мішку тягнуть на собі,
Тягнуть в країну тисячі дзеркал,
В країну тисячі бездушних лекал.
Там викривляється, навіть криве,
Там випрямляється, навіть пряме,
Там втопає, навіть той, хто пливе,
Там вмирає, навіть той, хто живе.
І ось, десь із підсвідомості,
Виринає думка-питання,
Що не поміщається в свідомості,
Що в собі причаїло прохання:
Чи це світ, який ми створили?
Чи це світ, в якому не має кохання?
Боже, кого ж ми навчили
Розпізнати це завдання?
Чи це той світ, який ми створили?
Створити створили,
Та чи ми в ньому жили?
Боже, що ми накоїли?
Чи це той світ, який ми хотіли?
Та що зроблено, то зроблено!
Це і є світ, який ми створили.
В ньому, все вічне – куплено,
А що не куплено, те ми пропили.
В ньому, безцінні дрібниці,
А любов продається за гроші.
В ньому, туманні околиці
Зловтішаються за ноші.
В ньому люди, мов ті воші –
Продають душі у крамниці,
В яких торгують мотлохом.
Вони ж звичайнісінькі в'язниці,
Що зачиняються за келихом
Присмаку ненависті терпкого,
Злоби стовбура стрункого.
Чи це той світ, який ми створили?
Людство, мов сліпий кріт,
Якому очі відтулили:
Здивовано кричить,
Божевільно всміхається.
Йому ж, звісно болить,
А світ зловтіхається...
Пронеслось в голові, однієї людини,
Що вправно мурувала цеглини
Цього світу, який вона творила.
Квітів цвіту, яких забувши, полила...