***

Вона поїхала...
І вони поїхали...
Та й він поїхав...
І вона... І вона... І вона...
Усі... Всі зібрались і поїхали!
А я залишився...
Один...
Сумно!
Нудно!
Аж ніяк не весело!
Жахливо!
Що?
Ні!
Ні, я не вірю.
А раптом, це правда?
Та ні!
Невже!
А що...
Вони мене покинули?
Залишили одного?
Самого?
Мене!
Спасибі вам!
Усі... поїхали.
Мене залишили.
Але ні!
Бачиш, вони тут!
Ось, бачиш - він.
І вона.
І вони теж тут!
І вона... І вона... І вона...
Як вони тут?
Всі присутні!
Всі на місці!
Я їх бачу.
Усіх бачу.
Бачу... але не відчуваю.
Жодного з них... не відчуваю.
Жодного!
Я їх не чую!
Та ні, я їх чую.
Вони щось шепочуть.
Вони говорять... тихесенько.
Так, щоб я їх не чув.
Щоб я їх не чув.
Вони хочуть, щоб я їх бачив.
Бачив поруч.
Бачив, але щоби не чув.
Бачив, але щоби не відчував.
Так, ніби їх тут немає.
Ніби я їх не чую.
Не чую, не відчуваю.

А можливо?..
Можливо,
Це мене нема?
Можливо, це я поїхав?
Можливо, це я їх залишив?
Я... поїхав!
Зібрав речі... у свій чемодан.
І поїхав.
Всі невирішені справи...
Склав у коробку... з-під цукерок.
І зав’язав, щоби не вискочили.
Всю печаль...
Склав у коробку...з-під сірників
І теж зав’язав.
Всю слабкість...
У коробку... з-під черевиків,
А совість...
З - під чобіт.
Всі нерви... в кулак,
А потім обережно пересипав у кульок.
І міцно зав’язав.
Всі мрії...
У пачку... з-під вівсяного печива.
І добре зав’язав.
А збоку маленький мішечок...
Із потаємними бажаннями.
Не забув і про біль.
Його затиснув...
У старому портсигарі.
Склав усе своє.
Склав у валізу.
Та й замкнув.
На ключик.
Маленький...
Але ж ключик.
І... ні, не викинув.
Не викинув його.
А проковтнув.
Закинув у середину.
Середину самого себе.
І поїхав.
Далеко поїхав.


Але ж ні...
Ні, всі залишилися на місцях.
І я...І вони...
Просто кожен склав свою сумку.
І не в змозі підняти свій багаж.
А можливо, просто треба.
Треба попросити допомоги.