***

 Тудух – тудух!
 Тудух - тудух!
 Так, я їду в поїзді. Цей звук неможливо не вгадати серед інших звуків чи шумів. Він однотонний і повторюваний. Він рівний-рівний, і тільки деколи, коли під колеса потрапляють маленькі камінчики, в цей ритм додаються трішки інші нотки.
 Цей шум перекривала якась розмова. Я повернув голову і побачив, що сидять двоє: хлопець і дівчина, які щойно познайомилися. Хтозна, може вони забудуть ім’я одне одного після двоххвилинної розмови і, вийшовши з вагона, ніколи більше не зустрінуться. А раптом вони дуже добре запам’ятали імена, і через роки два в них народиться синочок, чи донечка, чи близнята, чи двійнята…
 Ну ось, я заліз у чужі мрії. Навіщо, це ж не мої мрії. Це їхнє майбутнє. Вони /люди, які самі обирають своє майбутнє/ розповідають один одному про своє життя, минуле життя, життя, яке вже минуло. Саме про ті камінці, що траплялись у них на дорозі, ті камінці, які вносили в їхнє життя веселі й сумні нотки.
 Вона /та, яка в майбутньому, можливо, народить йому дітей/, говорить трохи більше, ніж він / можливо, майбутній батько її дітей/. Чому? Може, в її житті було більше камінчиків, що додавали зовсім інших ноток. А може, вона просто, як дівчина /можливо, його майбутня дружина/ намагається розповісти йому /майбутньому чоловікові, можливо/ все найкраще зі свого минулого життя, уникаючи в розмові всіх своїх занижених ноток, від камінчиків, що приносили їй горе, а вони лежали зовсім поруч із тими, що дарували велике щастя. Тепер саме про ці веселі камінчики знає він /людина, яка, можливо, навіть не пам’ятає, як її звати/.
 Так, і у мене в житті були такі камінчики. Які приносили мені, і нотки радості, і нотки горя. Так, це все було. Але я ніколи не забуду ту велику каменюку, величезну брилу твердої породи, що зупинила мій потяг життя років на чотири. Це був великий камінь, дуже великий камінь. Він лежав на шляху життя, не тільки мого життя - життя сотень, тисяч інших людей. Так, це було в сорокових.
 Але навіщо я заліз у минуле? Вже у своє минуле, не в чуже майбутнє, а в своє минуле.
 Стоп, стоп!
 Краще сидіти й слухати цей однотонний та повторюваний звук поїзда, який їде в майбутнє. У моє майбутнє, майбутнє парочки, в чиї мрії я випадково зайшов. Майбутнє всіх людей, які їдуть у цьому потягу. Майбутнє всіх тих людей, які мріють про своє майбутнє.
 І нехай на рейках нашого майбутнього ніколи не буде великих каменюк, а трапляються лише маленькі камінчики, що доноситимуть до нас щасливі, веселі й радісні нотки.
 Так, нехай буде саме так!
 І щасливої дороги!
 


* уривок з твору використано у виставі „25 кадр”