***

 Відімкнула ключем двері, я зайшла до квартири.
- Оксано, Оксано!.. Котра година, чуєш, Оксано! – це було перше, що запитала мене хазяйка квартири, в якій я проживала на даний час. Хоча переважно цікавилась, як минув день, як робота, як...
- Восьма двадцять п’ять, - відповіла я, поглянувши на годинника.
- Що?! Як! Ще 5 хвилин, Оксано, сідай, швидше сідай. Вмикай телевізор...зараз буде.
- Та що буде, навіщо телевізор?
- Та о восьмій тридцять, пам’ятаєш ту жінку, ну, жінку з Ужгорода, ну, в неї донька зникла, сьогодні рівно три роки... Ти уявляєш, уже три роки минуло, а її досі не знайшли. І батьки ще продовжують шукати, то марно, ти уявляєш, три роки… Мені здається, що вона вже померла, що її вже немає, ну, нема на цьому світі…
 Я мовчки увімкнула телевізор і вирішила не продовжувати цю розмову. Тим паче, була дуже здивована кількістю слів, які промовила хазяйка. Це вперше так, очевидно, її справді турбувала ця дівчина, точніше, історія з її зникненням.
 Якщо чесно, то мати дівчини щороку промовляла з екрану одне й те саме: “Людо, повернися додому, будь ласка, повернися! Ми не можемо без тебе! Ми з батьком віримо, що ти жива і повернешся до нас.” І наприкінці починала плакати. Спочатку це були маленькі сльози, а коли вона уже заходилась у риданні її вимикали.
 Шкода, що хазяйка жодного разу не бачила цих сліз, вона просто сліпа. Я взагалі не розумію, навіщо їй телевізор, купила б радіо і слухала. А може, якби вона бачила ці сльози, то переконалася б: батьки вірять, що їхня донька жива.
- Ви знаєте, мені здається, що я схожа на цю дівчину! - сказала я для підтримки розмови, коли на екрані з’явилося фото, хоч і знала, що хазяйка цього фото не бачить.
- Повір мені, я б відчула, що ти схожа на неї, але це все не так, - відповіла вона з такою впевненістю в голосі, яка явно не доводила, що хазяйка ніколи в житті мене не бачила.
 Проте сьогоднішня передача відрізнялася від торішньої і позаторішньої. Цього разу наприкінці оголосили про винагороду: хто знайде їхню доньку, отримає 5 тисяч доларів. Що ж, непогана сума, як на дівчину, котра зникла три роки тому.
 У суботу вранці хтось подзвонив у двері. Я відімкнула: переді мною стояв син хазяйки. Коли вона запитала, хто прийшов, він пошепки наказав відповісти, що то до мене.
- Я хочу з тобою поговорити. Мама в кімнаті, то йдемо на кухню.
 Він часто приходив до нас, але ще ніколи не спілкувався зі мною віч-на-віч. Ми зайшли на кухню, я поставила воду на чай чи на каву.
- Ти знаєш про дівчину, ну, ту, яка зникла? – він одразу розпочав розмову.
- Так, знаю, вона зникла ще три роки тому.
- Тобі не здається, що ти дуже схожа на неї…
- Я...схожа на неї???
- Так, я вважаю, що ти схожа на неї і пропоную тобі заробити.
- Мені?.. Як заробити?
- Можливо, ти чула, що за дівчину дають винагороду…
- Так, чула...П’ять тисяч.
- Я пропоную поділити її навпіл, по дві з половиною. Я привезу тебе до них, скажемо, що я десь там тебе знайшов, що у тебе, ну...ну, наприклад, амнезія і ти нічого не пам’ятаєш зі свого минулого життя, зовсім нічого…
- Ні, не можу, не можу так, - я відразу відмовилася.
 Проте через три дні вже була переконана в тому, що вони мені дуже потрібні, ті дві з половиною тисячі, хоча навіщо досі не усвідомлювала.
 Хазяйці сказала, що мушу провідати батьків. А сама сіла з Олегом на поїзд і вирушила в Ужгород. Прийшли до будинку, де проживала ця дівчина. Двері нам відімкнула саме та жінка, котра шукала доньку. Я викрикнула: “Мамо” і кинулась їй на шию, як було написано у нашому сценарії
- Людо, це ти? – вигукнула мама.
 Тоді Олег швиденько розповів ту історію, яку ми вигадали, коли їхали у поїзді. За цей час до мами приєдналися батько і брат. Закінчилась історія, і мати розплакалася так, як вона плакала з екрану. Ще раз добре подивилася на мене і сказала: “Пробач нам, але ти - не наша донька, ти навіть не схожа на неї… До нас щодня приходять доньки, але всі вони несправжні. І винні у тому такі хлопці, як він, – вона показала на Олега, - які просто хочуть заробити. А ви від цього страждаєте. Пробач нам…” Двері зачинились, Олег стояв блідий і розгублений.
 - Бачиш, я тобі казала, що нічого не вийде…
 Ми сіли в поїзд і поїхали до Києва. По дорозі мовчали, просто не знали, про що можна поговорити.
 …Але найцікавіше у цій історії інше. Я справді змінилася за цих три роки так, що навіть рідна мама не впізнала мене. Значить, моя мрія здійснилась, адже я саме цього бажала, коли втікала з дому рівно три роки тому.